У Зафода не було ані найменшого бажання з ними зв’язуватися, тож він вирішив, що обережність є найпершою ознакою хоробрості, а боягузтво — найпершою ознакою обережності, тож він по-геройському причаївся в якійсь комірчині.

Насправді комірчина виявилася входом до колодязя, який через оглядову ляду вів до широкого вентиляційного тунелю. Зафод спустився в тунель, порачкував ним, от там-то ми його й здибали.

В тунелі йому було не до смаку. Тут було зимно, темно і надзвичайно незатишно, та ще й страшнувато. При першій же нагоді, а вона трапилася через якихось сто ярдів, коли Зафод дорачкував до наступного колодязя, він видряпався нагору.

Цього разу він потрапив до меншої кімнати — мабуть, до центру комп’ютерної обробки розвідувальної інформації. Він стояв у темній вузькій прогалині між стіною та великим процесором.

Швидко второпавши, що в кімнаті він не сам, Зафод позадкував до колодязя, та його слух заінтригувала розмова у кімнаті.

— Це роботи, сер, — почувся голос, — з ними сталася якась притичина.

— Що саме?

Ті голоси належали двом кріккітянам, причетним до командування збройними силами планети. Усі командувачі жили у високості, в зонах роботів та бойових зонах, і мали стійкий імунітет до всіляких чудернацьких сумнівів та вагань, які охоплювали їхніх одноплемінників там, унизу, на поверхні планети.

— Бачите, сер, на мій погляд, те, що їх зараз переводять у резерв, тільки на краще, якщо взяти до уваги те, що ми збираємося підірвати супернову бомбу. За дуже короткий проміжок часу, відколи ми прорвали кокон…

— Ближче до суті.

— Роботи втратили інтерес до цього діла, сер.

— До чого саме?

— До війни, сер. Думка про неї, схоже, їх пригнічує. В них відчувається якась світова втома, чи, може, вірніше сказати, всесвітня втома.

— Гм, нічого в цьому поганого немає, єдине, що від них очікується, так це допомогти нам у знищенні того самого Всесвіту.

— Так то воно так, але ж, сер, їм це видається непосильним. На них напала якась апатія. Їм стало важко братися за роботу. Їм бракує завзяття.

— Що, власне, ви хочете сказати?

— Мені здається, щось їх дуже пригнічує, сер.

— Розкріккіт їх усіх, про що це ви говорите?

— Останнім часом силами роботів було проведено декілька бойових операцій. Складається таке враження, що вони йдуть до бою, націлюють свої стрільби і раптом їх пронизує думка: «А навіщо? Що, космічно висловлюючись, тут твориться?» І їх охоплює якась втома, і вони чомусь хмурніють.

— І що ж вони тоді роблять?