— Радий чути, що воно в мене було…

Наручники відстібнули від стільця, і мені допомогли вдягнутися. Потім знову посадили, мовчки й досить грубо, і пристебнули. Хлопець із гвинтівкою відразу її опустив. Мені здалося, з полегшенням.

— Це обов’язково? — запитав я. — Наручники.

— Поки що так, — відповіла жінка. — Всі вільні!

«Сніговики» відразу організовано вийшли — думаю, потупотіли в кімнату за дзеркалом. З’ясувалося, що тут є ще один стілець — якраз навпроти мого.

— Отже, почнімо, — сказала жінка, всідаючись.

Я мовчав. Вона не квапилася, вивчаючи щось у планшеті. Знову блимнуло світло. Одна з панелей невдоволено загула над нами, намагаючись набрати належної потужності, її мерехтіння було різке до нудоти. Я заплющив очі.

— Що у вас з електрикою? — таки не втримався.

— Перебої, — жінка поклала планшет на коліна й підвела на мене очі. — Що останнє ви пам’ятаєте?

— Спершу я хотів би зрозуміти, хто ви і чому я тут, — якомога делікатніше сказав я.

— Ви знаєте, де ми?

Я автоматично ще раз обвів поглядом залізний ящик, де ми перебували, неначе міг знайти відповідь на стелі.

— Ні.

— А бодай припустити?

— Токійська штаб-квартира? А чому б вам просто не сказати?

Вона насупилася:

— Моя відповідь нічого не дасть, поки ви принаймні частково не відновите спогадів.

— А чому я в наручниках?

— Бо ви тут за вбивство.

Щось неприємно озвалося в моїй пам’яті. Наче ворухнулася товста земляна жаба.