Жінка вилазить із кокона, і я бачу, з якою огидою вона до нього торкається. На ній форма першої експедиції. Брудна.

— Повирубуються одночасно чи як? — невпевнено перепитую я.

— Я ж кажу, впродовж ночі! Вони вже потроху вирубуються. І до ранку кожен п’ятий стане химерою. А до завтрашнього вечора химер буде більше, ніж людей. Якщо взагалі доживемо. Дай вогнегасник!

— Що?

— Вогнегасник, — повторює вона й показує пальцем.

Машинально корюся.

Досі думаю про позамежне гальмування. Вона підходить до розпластаного на підлозі оголеного тіла власного клону і з низьким грудним «ха-ах», високо піднявши вогнегасник, б’є його по голові. Неприємний, оглушливий хрускіт пробирає до діафрагми.

— Стій!!!

Але вона вже знову замахнулася. Вогнегасник опускається на те ж місце — тепер звук такий, ніби вдарили по роздавленому яйцю.

— Боже мій, припини!

— Вона б ожила. Але тепер — усе. Принаймні поки я не в коконі.

Тепер вона оглядає мене від голови до ніг.

— Як тебе звати? Скажи, тепер я запам’ятаю.

— Гілель.

— А доньку?

— Ельза.

Вона киває.

— Я Ірма. Затримай-но подих, тут повно пилку, — і вона швидко скидає з себе форму, залишившись у самих трусах.

Від одягу й справді здіймається чорна пилкова хмара.

— Дай мені твій кітель, — просить Ірма, прикриваючись рукою, — бо я, як ота… З яблуком.