— Отже, кого виберемо в учасниці? — урочисто цікавиться Танчик і відразу, знаючи нас, грізно зсовує брови: — Тільки, будь ласка, без фокусів! Хлопців не висувати, свійських тварин не пропонувати! Отже?..

Тиша змінюється бурхливим потоком сповнених твердої переконаності вигуків:

— Та навіщо це нам, Тетяно Миколаївно! Насмішити кого чи там обігнати — це до нас. А так… Знеславимося, та й по всьому! — це навперебій вигукують хлопчиська.

— Ото ще, хвостом перед усіма крутити! — це наша найперша модниця і моя гарна подруга Таня. Вона, звичайно, впевнена, що врешті-решт клас все одно вибере її, але налаштована трішки покапризувати. Мовляв, благайте мене, вмовляйте, то, може, я потім — куди ж вас усіх подіти! — погоджуся. Тільки всі претензії у разі програшу, самі собі висловлюйте… Хитрюща! Нічого не скажеш, розумно придумала.

— Якби олімпіада чи «Що? Де? Коли?» — ми б із задоволенням, а так… — нудно тягнуть відмінниці. — Може, відмовимося?

— Не виправдаємо довіри директора?! Начхаємо на честь школи? — Танчик вкрай обурена. — Добре ж я вас виховала! Не хочете добровільно — діятимемо жорсткіше.

Танчик хижим рухом розкриває класний журнал, і в мене починається роздвоєння особистості. «Тільки не мене, тільки не мене!» — подумки кричу я і відчуваю при цьому, як у підсвідомості пульсує зрадницька, ганебна думка: «Ну хай же хоч раз поталанить, нехай починає за списком… Не Азаренкова ж тоді виберуть…» Нишком оглядаю клас і помічаю, що решта наших дівчисьок, схоже, так само розриваються від змішаних почуттів.

— Отже, добровільно ви не хочете, — загрозливо тягне Танчик.

І тут стається немислиме. Навіть неприпустиме. Ба — й зовсім катастрофічне…

— Я хочу! — впевнений Тамарчин басок розпорює напружену тишу. — А чо? Я в дитинстві моделлю мріяла стати…

— О! — багатозначно видає Гаврило й навіть присвистує для більшого ефекту.

— Кандидатуру прийнято, — з незворушною посмішкою оголошує вирок Тетяна Миколаївна. І відразу береться до справи: — Що ж, Тамаро, піди, будь ласка, до завуча, забери опис конкурсу. А ми всі разом поки що подумаємо, чим можна допомогти тобі в підготовці.

І ось наш місцевий Фредді Крюгер, він же Тамара Крючкова, рвучко підіймає над стільцем своє важке тіло й гордовито несе його до дверей. Усвідомлюючи відповідальність моменту, Тамарка напружено сопе й важко шльопає кросівками.

На щастя, двері за Тамаркою зачиняються раніше, ніж 9-А починає висловлювати свою думку.

— Ви з глузду з’їхали! Цього не можна допустити! — навперебій кричать дівчата.

— Ми ж не в зооконкурсі беремо участь, ніхто не зрозуміє, навіщо ми виставили на сцену бегемота! — Таня, здається, не на жарт ображена. Вона й так не зносила цієї Тамарки, а вже тепер…