Назавтра Більбо майже цілком забув про Гандальфа. Пам'ять у нього була не дуже тривка, тому він усе записував на своїй Дощечці справ. Було б йому й занотувати десь так: «Гандальф — чай у середу». Проте напередодні, у вівторок, він був зовсім спантеличений і забув навіть, що треба занотовувати, щоб не забувати.

Якраз перед тим часом, коли п'ють чай, гучно-гучно задзеленчав дзвоник на вхідних дверях, і враз він згадав! Метнувся в кухню, миттю поставив чайника на вогонь, а на столі з'явилися ще одна чашка, блюдце й кілька коржиків. І вже тоді кинувся до дверей.

Він хотів сказати: «Дуже перепрошую за те, що змусив вас чекати!» — та побачив, що то зовсім не Гандальф. На порозі стояв гном із блакитною бородою, заткнутою за золотий пояс, і з дуже ясними очима, що світилися з-під темно-зеленого каптура. Як тільки двері відчинилися, він упхався в помешкання, так ніби тут на нього чекали.

Почепивши на найближчому кілочку свого відстібного каптура, гном низько вклонився:

— Двалін до ваших послуг!

— Більбо Злоткінс — до ваших! — відказав гобіт, надто здивований, щоб допитуватися. Запала ніякова мовчанка, і тоді господар додав: — Я саме збирався чаювати — прошу, ходімо почаюємо разом.

Запросини ці були, може, трохи стримані, зате щирі. Та й що було робити, коли прийшов до тебе непроханий гном і, не мовивши тобі ні слова, ні півслова, почепив свої лахи у тебе в передпокої?

Вони не засиділися за столом — ну взяли ще тільки по третьому коржику, — коли це знову, ще гучніше, задзеленчав дзвоник.

— Даруйте! — вибачився гобіт і поспішив до дверей.

«Нарешті ви прийшли!» — ось що хотів він сказати Гандальфові цього разу. Але то був не Гандальф. Замість чарівника на порозі стояв старий-старезний гном із білою бородою та ясно-червоним каптуром на голові; цей теж, ледь відчинилися двері, ускочив досередини — от ніби його запрошували.

— Бачу, вони вже почали прибувати, — мовив гість, угледівши Двалінів зелений каптур на кілочку. Почепивши поруч свого каптура, він приклав руку до грудей: — Балін до ваших послуг!

— Красненько дякую! — роззявивши рота з подиву, тільки й мовив Більбо. Не це годилося б сказати, але оте «вони почали прибувати» надто вже його збило з пантелику. Він любив вітати гостей, тільки волів знати того, хто до нього прийде, ну й, звичайно, мав сам його запросити. Гобітові блиснула жахлива думка: а що, як не стане коржиків? Чим він тоді пригощатиме гостей? Хоч і впали вони йому як сніг на голову, та Більбо знав свій обов'язок і не хотів осоромитися.

— То заходьте, випийте чайку! — хапнувши ротом повітря, спромігся він видавити з себе.