— А ти з нею говорив?

— Намагався.

— Коротше кажучи, ти ще не знаєш, хто твій батько? Якийсь зальотний джиґун! Гаразд. Вік?

— Точно невідомо.

— Ясно. Бродяга ти, як подивлюся я на тебе. Чим займався?

— Скільки пам’ятаю — шукаю істину.

— Істину? — здивувався суддя. — А що це таке?

— Це відповідь на всі запитання.

— І ти її знайшов?

— Ні.

— А коли знайдеш?

— Буду розпитувати її про все. І так довічно.

— Химерні поняття в тебе. Ледацюга ти, а не шукач. Історія показує, що ти невпинно вів війни сам з собою, мурував тюрми, в’язниці для своїх братів, винаходив страхітливу зброю, щоб нищити, знущався над меншими братами — тваринами та рослинами, а також безжалісно вбивав їх, засмітив планету покидьками.

— Не тільки це, ваша честь, — заперечив підсудний. — Я і сіяв квіти, вирощував сади, ліси, будував прекрасні палаци, творив пісні. Я повставав за свободу, руйнував кайдани рабства. Я прагнув до космосу і шукав можливостей вирватися з тенет тяжіння. Я проповідував любов і хотів об’єднати рід людський у єдину сім’ю…

— Хотів, але ж не об’єднав, — заперечив суддя. — Визнаєш себе винним у порушенні Космічного Права?

— Ні.

— Сідай. Слово надається прокуророві.

Худий юнак підвівся за своїм столиком, солідно кашлянув. Бородатий священик хитрувато усміхався, уважно роздивлявся учасників інсценізації. Тільки блідий, з лихоманковим поглядом чорних очей баптист, насупивши густі брови, дивився під ноги. І Сергій Горениця був зосереджений і серйозний.

— Шановні судді, — сказав прокурор. — Шановні засідателі, присутні! Для когось боги — фікція, мара людської свідомості. І суд над цією марою їм здається профанацією, дитячою забаганкою. Для когось боги — трансцендентна реальність, і тоді наш суд — виклик верховній могутності, карикатура на повстання ангелів!

— Саме так, — хрипко й схвильовано озвався баптист. — Саме так, шановний юначе! Блюзнірство і невігластво! Ви користуєтеся незмірним милосердям бога, щоб плювати на нього. Але пам’ятайте, що плювки в небо повернуться до вас!