— Що я тебе бачу?

— А хіба не бачиш? — здивувався батько.

— Бачу… Тільки ж це мара?!

— Ти вже й своїм очам не віриш, — докірливо похитав головою батько. — До чого дожився, синку!..

— Та вірю. Тільки ж наука…

— Що?

— Твердить, що того світу нема.

— Того нема, — згодився батько. — А цей є.

— Який цей?

— Де ми з тобою.

— А чого ж тебе я раніше не бачив? Ти ж загинув.

— Загинув. Для тебе, для матері. Для тих, хто поруч вас. А для тих, які йшли зі мною на бій, — ні. Ми живі. І ніколи не вмремо.

— Чому ж вас не видно?

— Ми не хочемо заважати вам. У нас своє життя. У вас — своє. Як син жениться, батько відділяє його, робить нову хату, сам живе в старій. Збагнув, синку?

— Н-не… зовсім… Тебе ж закопали…

— Собаку можна закопати, — гнівно озвався батько. — Падло… А людину не закопаєш. Вона невмируща.

— Мара якась, — пробурмотів я.

— А казка? — дивно промовив батько.

— Що казка?

— Казка вічно живе. І діти їй вірять. І дорослі теж, які мудріші. Ти гадаєш, дарма казка живе віками? У ній, синку, велика правда. Те, що я прийшов до тебе, — теж казка. Не мара, а правда. Мовчи. Ми вже недалеко.