— От я й хочу почути правду від тебе. Давай починай.

Я розповів йому все. Як на духу.

Кравчина не перебивав. Тільки мугикав і кивав головою. Інколи позирав на мене, малюючи олівцем на аркушику якісь візерунки, коники, галочки. В очах його блискали іронічні іскорки. Коли я скінчив, він запитав:

— А до чого тут я?

— Як до чого?

— А так. Цю історію можеш розповісти психіатрові. Якщо він повірить. А мені потрібна правда.

— Але все це правда! — гарячкував я.

— Це така правда, як котове сало, — сердито озвався Кравчина. — Я бачу, що ти за три роки нічого путнього не придумав. Три роки на те, щоб вигадати дешевий містичний детектив. Ні, братці ви мої, зі мною не пройде! Не пролізе така липа! Доведеться тебе одправляти на казьонні харчі…

— Як же так!

— А так. Стерво ти, Андрій Пилипович. Килину Макарів-ну жаль. Гарна, добра жінка була. А через такого поганця пропала.

— А чи не ви все забрали? — гнівно крикнув я.

— Закон. Суд. Все законно. Якби од мене залежало, а то ж Капшук.

— Всі хороші! Як їсти, пити, то добрий був Курінний. А як нещастя — в кущі!

— Дружба дружбою, а закон, братці ви мої, закон — нерушимий! Та що я з тобою патякаю? Не знаю, чого ти прийшов до мене? Розжалобити?

— Вияснити правду.

— Я вже тобі сказав. А тепер хочу бачити твоє розкаяння. Подумай. Не гарячкуй. Згадай, де був? З ким? Де гроші?

— Я вже тобі все розповів.

— Угу, — захлинувся від сміху Кравчина. — Значить, на тому світі був?

— Був. На тому чи на якомусь іншому — не відаю. Л що бачив батька і всю рідню — це правда.

— Угу. І келих захопив з собою?