— Як це тебе батьки одпустили саму такої води?

— Нема батьків, — прошепотіла дівчинка, цокаючи зубами.

Помовчавши трохи, дівчинка з цікавістю зиркнула на чорну рясу ченця, на камилавку, на довгі коси.

— А що то в вас за мундєр такий чорний?

Василій мимоволі усміхнувся. «Мундєр». Хм. Знизав плечима. Що їй сказати?

— То вбрання таке у ченців, — неохоче озвався він.

— Ченці? — перепитало дівча. — А що воно таке?

— Ну… люди, які спасаються…

— Спасаються? З води? Еге? — тривожно мовила дівчинка. — Два літа тому ве-е-лика повінь була. Все наше село плавало. Тут-о, на лівім боці, бачите? Так мій тато багатьох спасав. Душ десять спас. А тоді перевернувся з човном. І потонув. Сам себе не спас, — журливо закінчила вона.

Помовчала якусь мить, сплакнула.

— А мама застудилася. І вмерла. І тепер я сама. Десь у Витачеві дядько. Піду до нього. Може, в школу оддасть. А ні — то в Київ доберуся. В богадільню або в патронат. Вивчуся па дохтура, спасатиму людей. Щоб не вмирали…

Василій слухав той дитячий белькіт, понуро дивлячись понад головою дівчинки на кручу, що швидко наближалася. «Спасав людей, сам себе не спас». У тих немудрих словах Василію знову вважився докір, хитра пастка сатани, спроба повернути його до горя людського, до їхньої кожноденної муки. Ні, ні! Не буде цього! Хай самі вирішують свої заплутані долі, хай сміються і горюють. Йому нема діла до приреченого світу!

Човен ткнувся в глинисту кручу. Дівча скочило на берег, подякувало. І почарапкалося вгору козячою стежиною.

Василій ще проплив верству. Зупинився. Оглянув місце. Саме тут. Сонце на заході, він якраз встигне. Нікого не видко, ніхто не стане на заваді.

Чернець витягнув з-під сіна мішок з начинням, відро. Взяв сокиру, рубонув днище човна. Забулькала вода, цвіркнула водограєм. Човен поволі почав занурюватись, бистрина потягла його у вир.

Закинув клунок на плечі, взяв відро. Пішов берегом. Позирав навколо, вишукуючи лише йому відомі прикмети. Зупинився в глибокій ярузі, під кущем акації. Неподалік жебонів струмок. Серед почорнілих кущів тогорічного бур’яну Василій розшукав купку цегли. Поряд чорнів невеликий отвір. Чернець поліз у той отвір, вдихнув сухе холодне повітря печери, полегшено зітхнув. Слава богу, все гаразд. Все на місці. В глибині печери накладена купа свіжого сіна. Оце його остання постіль.

Виліз. Постояв трохи. На лівобережжі синя смуга лісу темніла, наливалася таємничим маревом. Дніпро котив могутні весняні води. Чернець зітхнув, прошепотів:

— Суєта суєт! Господи, благослови!

Він узяв відро, зачерпнув із струмочка води, налив у маленьку ямку біля печери. Накидав туди глини. Розмішав. Коли розчин був готовий, забрав його у відро. Проліз в отвір, підсунув до себе цеглу. І почав мурувати стінку. Накладав розчин на цеглу, міцно притискував, підбивав, щоб було рівненько. Василій нічого не робив абияк.