І стою я, ввесь окам’янілий, прикутий до долівки. Ланцюги непереможні обвили кожний недвижний мускул на тілі, близиться розпалена, кричачи жаром, залізна штаба… біжать ті, що схоплять і поведуть до підземелля на муку, на неволю і смерть. І страшно, і солодко…

А навколо так тихо, тихо. Тільки серце перелякано б’ється та неначе звуки орґана несуться звідкілясь: хтось грає, щоб заглушити стогони й прокльони замучених.

Властиво кажучи, мені зовсім не було страшно, бо я попросту не знав почуття жаху. Я просто упивався фантастичними снами, цілими ночами слухав тупіт білих привидів і їх високі танці. Таємні звуки, тихий шелест білих тканин, шепіт і мольба, бряжчання струн невидних – це були мої радості, то був мій світ. І замок наш, як не можна краще, сприяв тому. Переступиш поріг – і от ти у турецькій кімнаті; по стінах і на підлозі килими, висить зброя, ятагани, довгі рушниці, в кутках східні світильники, подушки, біля них низенькі столики, кальян, а посередині кімнати під саму вимережену стелю б’є водограй. І танцюють рабині, регоче паша, одаліска миє рожеву ніжку в свіжих струях жемчугових…

Ще поріг – хінська кімната, фантастична, дивовижна. Далі – в мавританському стилю, відділ римських терм, кибитка киргизька і т. д., і т. д. Яка різнорідність безконечна! Як красиво! Яка безліч відтінків, фантазії. Хотілося любити дядька-художника, що зумів утворити такий шедевр смаку.

Я жив!.. Ні, це треба б якось инакше назвати. Жити, а не почувати життя, тільки чути красу його – як це гарно! Це дивно-прекрасна одіж, що нечутно лежить, ледве доторкаючись, на плечах і в той же час чарує очі. Це промінь, що всією своєю вагою паде на воду й запалить її – а не стривожить і не зворухне ані одної краплини. Так Будда великий жив, розкішно п’ючи життя, але… Тільки до того часу, поки не пізнав смерти. Але чи є вона взагалі, смерть? І смерть, і старість, і біль? Життя – це море з крапель, пустиня з піщинок, ліс з окремих листків. І треба вміти окрасити кожну краплю у свій колір, дати місце для кожної піщинки, ударити променем сонця золотистим у кожний листок. За ранком приходить полудень, за полуднем вечір, за вечором ніч – може, вічна й непробудна, а може, то тільки вступ до наступного ранку? Е, та що там! Я – ранок!

Що мені сказати про своє оточення? Я знав мало. От знав, що мій дядько був архітект і артист-маляр. Виходив із кімнат своїх він рідко, виїздив з дому ще рідше. Що він там робив у себе у кімнатах – я не знав, бо заходити туди мені було заборонено. І мені це подобалося – це була казка. Змій-чарівник наказує своїй полонянці: «ходи всюди по зачарованому замку – тільки в оцих дві кімнаточки не заглядай, бо буде лихо». І я не заглядав. Мав туди доступ лише старий дядьків лакей, негр, людина ще мовчазніша й таємна, ніж його пан. Це був високий, худий, як мускул, чоловік; називався з-грецька Агамемнон. Ходив завжди надзвичайно тихо; на поклик дядька відкілясь зринав, мов тінь, а вислухавши приказ – знова безшумно десь зникав.