– Чого ж це ми стоїмо? Ходімте до їдальні. Треба ж випити за солодощі будучого життя. Ти не ремствуй на мене, – звернувся він до жінки, – що на нашому весіллі нема гостей, музики, танців, безглуздих окриків, биття бокалів… Це все дурниці.

– О, звичайно, звичайно! – похопилася вона.

Ми увійшли до розкішної їдальні нашого замку. Вона була декорована стилем фламандських хат; по стінах мальовничо розмістилися полиці з блискучим посудом, посередині стояв дерев’яний, нічим не вкритий, стіл, на ньому вечеря. Всюди старинне срібло, фарфор, кришталь, кожна деталь обдумана.

Агамемнон з тріскотом розкупорив пляшку шампана й ми всі четверо – так, четверо, а не троє, випили іскристого трунку, але – в повному мовчанню. Воно – це дике весільне мовчання було п’ятим гостем при нашій трапезі.

Говорив тільки сам дядько й дедалі оживлявся. Я ще не бачив його таким, блискав очима, голосно реготав, сидячи коло жінки, близько нахилявся до неї, не помічаючи, як вона стримує себе, щоб не одхилитися; якби змога – поставила б між собою й ним залізо. Але дядько нічого того не помічав, нахилявся ще ближче й безперестанно просив її пити. Його очі зробилися вузькі, масляні, товсті губи почервоніли, й він проливав вино на стіл.

А вона? Сиділа мов загіпнотизована, старалася усміхатись на тупі дядькові жарти; біле весільне убрання здавалося саваном похоронним, тоненька рука безпомічно губилася в дядькових долонях, а очі, очі… Вони підіймалися вверх і дивились – з такою тоскою, з таким смутком, що я не міг дивитися на них – моє серце рвалося на часті.

– Ти… ти… Що ти?… Хто ти?…

Обривки якихось питань, недокінчені мислі, безплотні образи – все те вихором тоскливим вертілося в моїй голові, а над усім панувало гостре, як штилет, і отруйне, як цикута, почуття плакучої безсилости. Пігмей перед стихією, приголомшений васал перед всемогутнім бароном. Зрештою, я не знав навіть, проти кого чи проти чого боротись. Я тільки дивився й дивився, мов зачарований, на це рівне чоло, бліді ланити – і душа в мені згорала.

І як злякався я, коли дядько, надмірно голосно, крикнув майже над самим вухом.

– Ану, юначе! Пора й честь знати. Іди лишень до своєї лабораторії, а я до своєї – ха-ха-ха!..

Я глянув на неї. Ніби ще більше зблідло її обличчя, а в очах засвітилось щось тривожне-тривожне. Потім я побачив, як вони, ті очі, просять, молять мене, щоб я не кидав, щоб я зостався, але хіба міг я зостатись? І я пішов геть, хоч чувся так, ніби сам себе приносив у жертву.

Вже будучи коло дверей, я почув тихий скрик. Обернувся – і побачив, як дядько, мов вампір, уп’явся поцілунком в її шийку; вона одхитнулася і царственний убір голови з білих квітів упав додолу й потоптався ногою. Я вибіг.