О, якби я знав, Біла, що так недовго тобі зосталося жити на світі, я більше любив би тебе!

* * *

…Часто думав я – чого це боги не вживають цілої своєї сили? Чому от і Біла не повеліває стихіям і духам безсмертним? Чому не хоче вона їх служби й чому не велить сонцю вставати тоді, коли вона сама розкриває свої оченята вранці? Чому вона так часто плаче, коли може звеліти сумові йти геть і не класти своєї важкої руки на обличчя? Чому світла усмішка такий не частий гість на її устах, і чому очі так часто в безтямку дивляться тільки вперед? Чому це все, чому? А жах? Невже навіки впустив він пазурі в її серце й не хоче витягти назад? «Проклята гістеричка»! – крикне иноді дядько, і в хвилини просвітлення тяжко думаю я над тим. Але в сліпучому сяйві фанатичного поклоніння я забував про ті «деталі» й власним співом заглушував несміливі натяки розуму. Фарби міняються, і в дивній їх грі топиться дрібне змагання аналізи.

Ніжним присмерком сиділи ми, я і Біла. Сад укривав безмовну нашу бесіду. Передсонним шепотом ще говорили листки, закрилися чашечки денних цвітів, а ті, що люблять ніч, а ніч любить їх – зітхнули повільніше й кинули перші промені запахів своїх навкруги. В кущах заворушилися тіні, з дерев все частіше почали злітать невидимі духи присмерку, і запашний шелест їх крил чувся між листами.

Ми мовчали. Наші душі без нашого відома єдналися в розмові, мислі виливалися в гармонійні, хоч і беззвучні форми. Я ввесь був тріпот і увага, боячись втратити хоч атом того, що вона говорила нерозкритими устами.

– Біла! – сказав я їй мислею. – Ніч насувається. Ближче підходять до нас душі тих, що пішли, тайни вселенної розкривають нам назустріч обійми свої – скажи їм, щоб проявилися тут якоюсь формою вони. Що це варт тобі? Протягни руку – і заспівають невидимі сили й скажуть мені незрозуміле величне слово.

І блідим усміхом сумніву відповідала вона мені на мою мольбу. А я ввесь тремтів. Боги! Та вона ж сама не знає власної сили! Вона не розуміє сама себе!..

– Біла, Біла!.. Невже таємний голос не шепотів тобі ночами про твою владу? Невже в ранішній час, коли сонце обрізує червоним ножем низ блакиті, не буяла в тобі нерозтрачена за ніч міць і не просила виходу. Не може того бути! Простягни ж, о, простягни руку!..

Обличчя її зробилося поважним, губи стулилися. Тихим царственним рухом підняла вона руку… широкий рукав звис, мов на убранні якого чарівника – і в тій частині просторіні, куди простяглася її рука, нараз почулися звуки… Ще… ще… Виразніше, прекрасніше – і в неземних якихось акордах полилася музика.