Одного разу, коли ми копали на самому версі (а помагали мені двоє хлопців і один дід), натрапили на дубову дошку. У моїх робітників цікавість розгорілася. Думаючи, що це знайшли скарб, пустилися так пильно до праці, що за якусь хвилину перед нами виявилася обтесана на чотири боки дубова колода. Відділивши глину, ми побачили, що колода не проста, бо на вершку до неї великими цвяхами прибита товста дошка. З яким нетерпінням кинулися мої робітники зривати вершок! Не зупиняли їх жодні накази, ніякі прохання. Верхня дошка швидко злетіла на землю. Але коли ми глянули до середини колоди, то застигли з дива: там лежав лише кістяк з колодкою на устах… І на ногах були колодки… Ми їх зняли як цінний предмет, який не зустрічається навіть у музеях. Я зробив антропольоґічні виміри та ще иньше, що було цікавим для науки. Потім наказав закрити деревище й закидати глиною.

– Перо треба було в нього взяти, – мовив більший парубок.

Мене здивувало:

– Я ніякого пера там не видів…

Молодий почав, було, доводити, але дід його зацитькав і щось пригрозив пошепки…

Другого дня нам дуже пощастило: натрапили на низку речей великої наукової цінности. Про деревище я й забув.

Вечір настав похмурий, аж чорний. Накрапував дощ. Я відпустив робітників. Відтак через поточину й кущі повертав додому сам.

Переді мною ще одна поточина – в селі… Вчора я міг її перескочити, а сьогодні вода піднялася, і перейти нелегко. Вирішив, що треба положити лавку. І подався через сад до ближчої хати. Став до вікна, постукав. Ніби не почули. Постукав у двері.

Раптом у хаті закричала жінка – перелякано, з плачем. Я відскочив від дверей і побіг уздовж води, шукаючи те місце, де б перескочити яругу. Переходу ніде не було. Розглянувся по селу. Не світилося у жодному вікні.

– Що це? – запитав я сам себе. – Ніколи так скоро не лягали спати…

Неприємне почуття, яке я відчув, ніби підганяло. Вліз у воду, вибрався на протилежний берег і пішов угору між горіхів.

Біля свого будиночка я побачив дівчину, що прислужувала в мене. Вона дуже зраділа, побачивши, що вже йду подвір’ям. Та коли ми увійшли до хати, в очах дівчини я помітив сльози. Нараз питаю, чому плаче. Та не відповідає – відвертається.

Не встиг я роздягнутися, як у дверях став знайомий Юра – молодий сусід із-за потоку. Очі мав настрашені, лице змучене, бліде…

– Що сталося? – запитую його.

Теж нічого не хотів казати – сів на лаву і мовчав. Довго так сидів. Потім знявся вітер. Юра побажав мені спокійної ночі й поспішив додому. Я в тому не бачив ніякого дива, бо тут такий звичай, що можна просто увійти до чужої хати і, не кажучи ні слова, сісти та сидіти. Гніватися за це ніхто не сміє…