– Що ж воно тепер пробудило у вас? – спитала та сама пані.

Доктор Л. усміхнувся.

– А от наш приятель за вечерею говорив про здібність деяких людей величезним напруженням волі передавати свої думки, ба й накази на віддаль. Часами і на велику віддаль. Так от, сплески морських хвиль викликали в моїй пам’яті одну пригоду, що трапилася з моїм дідом. Він це оповідав моєму батькові, а батько передав мені. Цю тему з різними варіянтами використали навіть деякі письменники, що це, очевидно, чули від мого батька. Пригода, що вже виходить з рам звичайної телепатії і радше є ілюстрацією можливости екстеріоризації свого «я». Матеріялізація думки свого роду.

– Що ж, це не було б, може, і неможливе, – сказав присутній між нами фізик. – За Плянком межі, що розділюють матерію від енергії, зникли. Думка-енергія-матерія – все це, по суті, ідентичне.

– Не перебивайте панові Л. своєю прозою! – скрикнула пані С. – Не звертайте на нього уваги, докторе. Оповідайте про свого діда!

– Мій дід був капітаном корабля, що ще належав до імператорської фльоти. Як бачите, це старовинна історія. Один його рейс завів його аж до Китайського моря, і він мав нещастя попасти у страшний тайфун. Пів ночі величезні хвилі жбурляли його кораблем, мов горіховою шкаралупкою. Десятки разів він уже тратив надію на те, що вдасться якось врятуватися. Та корабель був міцний, і десь коло другої години ночі тайфун так несподівано перестав лютувати, як і несподівано почався. Дід перехрестився, передавши команду першому ляйтенантові, і пішов у свою кабіну спати. За звичкою перед тим, ніж лягти, він розгорнув корабельну книжку і записав у неї події цієї ночі. Потім простягнувся на своїй койці і негайно заснув. Одначе спав недовго. Ніби струмінь льодового повітря вдарив діда в обличчя, і він розплющив очі. Бачить – двері його кабіни відчинені на освітлений коридор, звідки, переступивши поріг, тихою, беззвучною ходою наближається до нього якась темна постать. Нараз вона вступила в конус місячного світла, що вривався до каюти через кругле вікно, і мій дід побачив людину, одягнену в блискучий від вогкости чорний непромокальний плащ з каптуром на голові. Її лице було неймовірно бліде, і якийсь сум, страшно болючий невимовний сум вимальовувався на ньому. Вусів ця особа не мала, зате чорна борода обрамовувала обличчя. Людина чи привид хвилинку вдивлялась у діда очима, повними трагічного виразу і благання, беззвучно підійшла до стола, де лежала корабельна книжка, і зробила на ній рукою кілька рухів, ніби щось писала. Потім склала долоні, мов до молитви, кілька разів помахала рукою, ніби кликала діда за собою, і так само безшумно зникла за дверима.