У центрі лабораторії підносилась величезна, до половини стіни, купа пухкого сірого попелу. Поряд з нею була інша купа, набагато менша, вона вся переливалася й мерехтіла під електричним світлом. А навкіл був приголомшливий хаос розбитих черепків, скляних посудин, потовченої апаратури, скручених, погнутих і закіптюжених дротів. І серед усього цього вселенського руйновища, відхилившись на спинку стільця і поклавши руки на коліна, сидів у невимушеній позі людини, що відпочиває після тяжкої і завершеної роботи, Рафлс Гоу, господар будинку, власник найбільшого у світі багатства. Смертельна блідість була у нього на чолі. Але сидів він так природно й невимушено, з таким супокійним виразом обличчя, що тільки коли спробували підвести його й торкнулися холодних і застиглих кінцівок, то зрозуміли, що він уже неживий.

Рафлса Гоу перенесли до його кімнати — зробили це повільно, й шанобливо, бо його любили всі, хто служив йому. Роберт і полісмен залишилися у лабораторії. Глибоко вражений, молодий художник снував поміж цієї загальної руйнації. На підлозі лежав великий молот — очевидячки, ним Гоу розтовк електричну машинерію, після того як за її допомогою перетворив на протіл усі свої золоті запаси. Скарбниця, що так була зачарувала Роберта, тепер стояла пусткою з чотирма голими стінами, і тільки лискучий порох на підлозі свідчив про долю розкішної колекції коштовностей, яка сама собою становила просто неймовірне багатство. З усіх апаратів ані одного не вціліло, навіть скляний стіл було розбито на три уламки. Рішуче й енергійно, видно, діяв Рафлс Гоу в цей день.

І раптом Роберт згадав про таємницю в шкатулці, захованій в окутій залізом скрині. Вона ж мала відкрити йому останню, найсуттєвішу ланку в процесі перетворення інших металів на золото! Чи ж збереглася та записка? Тремтячи від збудження, він відкрив здоровенну скриню й дістав шкатулку зі слонової кості. Вона була замкнена, але ключ стирчав в отворі. Роберт крутнув ключика й відкинув покришку. Всередині лежав аркуш білого паперу з написаним угорі його, Роберта, ім'ям. Тремкими пальцями він розгорнув того аркуша. То чи стане він спадкоємцем казкових багатств, а чи так і залишиться вбогим художником, що все життя борсатиметься в тенетах нестатків? Записку було датовано сьогоднішнім числом, і говорилося в ній таке:

«Любий мій Роберте! Свою таємницю я забираю з собою. Не можу навіть сказати вам, як я вдячний Небу за те, що не в усьому відкрився перед вами і не наділив вас спадком, який приніс би нещастя вам і вашим ближнім. Щодо мене самого, то я ледве чи мав хоч одну щасливу хвилину, відколи здійснив це відкриття. Та я ладен був терпіти це все, якби знав, що чиню добро людям, але, на жаль, я домігся тільки того, що роботящі ставали неробами, люди, задоволені своєю долею, перетворювались на захланних паразитів і, що найгірше, чисті й шляхетні жінки робились облудницями й лицемірками. Якщо такий був наслідок моїх дій у малому масштабі, то чи ж міг я сподіватися чогось кращого, якби взявся здійснювати ті широкі плани, які ми з вами обговорювали? Всі мої життєві мрії розвіялися. Що ж до мене особисто, то ми з вами більше ніколи не побачимось. Я повернуся до своїх наукових студій, з яких і починав. Якщо тут я зможу зробити лише дрібку добра, то зате не заподію нікому й шкоди. Моя воля така, щоб усе вартніше, що лишається в моєму домі, розпродати, а одержані кошти поділити між доброчинними закладами Бірмінгема. Я від'їду сьогодні ж таки ввечері, якщо краще почуватимуся, бо мене весь день дуже непокоїть гострий біль у попереку. Схоже на те, що багатство зле впливає як на душевний спокій, так і на стан здоров'я. Прощавайте, Роберте, і бажаю вам ніколи в житті не зазнати такої тяжкої гризоти на серці, якої зазнав я сьогодні. Щиро ваш – Рафлс Гоу».