— Цікаво, що посміхався саме ти, Славіне. Інші сприйняли наказ як належне.

— Боюсь, що ви спостерігали лише за мною, — відповів я.

Командир, здається, мене не чув, хоча й не зводив з мене погляду.

— Славіне, ні в якому разі не сприймай мої слова як осуд, — промовив він приязно. — Я завжди був переконаний, що на цьому кораблі найкраще розумієш мене саме ти.

Не встиг я відкрити рота, як екран погас. Зізнаюсь, я знітився. Власне, він мав рацію — мені справді належало розуміти його краще за інших. Насамперед тому, що я історик, а отже, міг найкраще осягнути його двісті років. До того ж самому мені дев’яносто шість, і за віком я був на другому місці з-поміж членів екіпажу. Нас більше єднало з ним. аніж розділяло. Та все ж я не зовсім розумів командира — він видавався мені дивним, героїчним і трохи смішним, як давній ідальго. Подеколи він сумував, як сумують люди напередодні смерті. Але я знав, що помре він не скоро. А може, й ніколи не помре, це було б просто неприродно. Без нього б життя втратило свою цінність. Так. справді, я був посміхнувся, хоча й про себе. Мені було просто смішно пропонувати такій людині свої поради.

Екран спалахнув знову і висвітлив бліде, негарне обличчя.

— Як почуваєшся. Славін?

— Навіщо запитувати, либонь, сам знаєш, — невдоволено пробурмотів у відповідь.

— Мені здається, ти трохи приголомшений, — сказав він. — Нічого, все буде гаразд. Готуйся в дорогу, хлопче!

Це мене здивувало.

— А ти переконаний, Герце, що все буде гаразд?

— Правду кажучи, не зовсім. У нашій роботі завжди доводиться ризикувати. Але цього разу, здається, ти маєш шанси на успіх: ми вже давно нудьгуємо без діла.

Він мав рацію. Ця загадкова червона куля, довкола якої ми літали, була єдиним вартим уваги об’єктом на нашому шляху.

— Чи тобі не здається, що на нас чекають несподіванки? — запитав я.

— Ще й які, — задоволене відповів Герц. — Не думаєш же ти, що вона створена просто так, знічев’я.

Зв’язок знову перервався. До початку наради ми з Герцом добре все обміркували і о пів на шосту ввійшли до великої зали. Всі місця, окрім двох наших, були зайняті. Тут ми бенкетували, тут відзначали великі свята та інші урочисті події. У таких випадках Пер підносив свою велику чашу з командирським знаком на ній і виголошував короткий тост. Він мав дивний знак — голову антилопи, тварини, котру нині важко знайти навіть у зоопарках. Всі вважали, що такий знак йому не дуже підходить, але, зрештою, кожен знає себе і свої смаки краще, аніж інші люди. Сьогодні Пер, задумавшись, сидів на своєму місці й зосереджено розглядав руки. Ледь помітна сивина була йому до лиця. Вона нагадувала нам про нові віяння сучасної моди, особливо відчутні у колоніях на Марсі, хоча, як мені здається, Пер не вельми цікавився модою. Він байдуже ставився до своєї зовнішності.