— Ти помилилася, любко, — сказав він. — Я не дам тобі того, чого ти хочеш.

— Ні, даси, — відповіла вона. — По очах бачу.

Флорентіно Аріса пригадав одну фразу, яку почув малим від їхнього сімейного лікаря, свого хрещеного батька, з приводу свого хронічного запору: «Все людство поділяється на тих, хто добре випорожняється, і на тих, хто погано». Виходячи з цього постулату, лікар був розробив цілу теорію людського характеру, яку вважав незаперечнішою, ніж астрологія. Але з досвідом прожитих років Флорентіно Аріса сформулював цю проблему по-іншому: «Все людство поділяється на тих, хто трахається, і на тих, хто не трахається». Цим останнім він не довіряв: коли вони з’їжджали з рейок, то це здавалося їм чимось таким незвичайним, що вони вихвалялися любов’ю, ніби тільки щойно винайшли її. Ті, хто любився часто, навпаки, задля цього тільки й жили. Вони почували себе настільки добре, що поводилися мов запечатані гробниці, бо знали: від їхньої стриманості залежить їхнє життя. Вони ніколи не розводилися про свої подвиги, нікому не довіряли, видавались холодними та байдужими і навіть здобували собі славу імпотентів, фригідних, а найчастіше — боязких маминих синочків, як було діло з Флорентіно Арісою. Але вони були вдоволені з такого непорозуміння, бо воно захищало їх. Вони мовби складали замкнену ложу, члени якої впізнавали одне одного в цілому світі, не маючи потреби обмінюватися словами. Отож Флорентіно Аріса не здивувався, почувши відповідь дівчини: вона була з його касти і тому знала, що він уміє робити те, що й вона вміла.

В ту мить він помилився, помилився на все життя, і про цю помилку йому судилося пам’ятати до свого останнього дня. Незнайомка просила в нього не кохання — і тим паче не кохання платного, — а роботи, якої завгодно і з будь-якою платнею, в Річковій компанії Карибського басейну. Флорентіно Арісі стало так соромно за свою поведінку, що він сам привів чорну дівчину до начальника кадрів, і той узяв її на службу найнижчої категорії в загальний відділ, яку вона й виконувала протягом трьох років дуже серйозно, скромно та самовіддано.

Конторські приміщення РККБ від самого її заснування містилися навпроти річкових причалів, що не мали нічого спільного ані з причалами морського трансатлантичного порту, розташованими на протилежному березі затоки, ані з ринковою пристанню в бухті Лас-Анімас. То був дерев’яний будинок з двосхилим цинковим дахом, балконом на стовпах уздовж усього фасаду, з вікнами на всі чотири сторони світу, затягнутими дротяною сіткою, з яких було видно всі пароплави, пришвартовані біля причалу, мовби на картинах, повішених на стіні. Коли німці, засновники компанії, спорудили цей будинок, вони пофарбували цинкову бляху в червоний колір, а дошки дерев’яної обшивки — в білий, отож сама будівля чимось скидалася на річковий пароплав. Згодом і дах і стіни перефарбували в синій колір, а в ті часи, коли Флорентіно Аріса почав працювати у фірмі, це був закурений барак без певного кольору, а на роз’їденій окисами блясі даху то там, то т?м блищали нові латки. За будинком, на кам’янистому подвір’ї, обгородженому, наче курник, дротом, стояли два великі склади, споруджені значно пізніше, а в глибині був перекритий канал, брудний і смердючий, де гнили та іржавіли рештки півстолітньої історії річкового судноплавства: каркаси знаменитих пароплавів, від найпримітивніших, з однією трубою, спущених на воду ще за Симона Болівара, й до зовсім недавніх, які вже мали електричні вентилятори в каютах. Більшість були наполовину розібрані, а матеріали використані на інших кораблях, але чимало залишалися в доброму стані, і здавалося цілком можливим трохи підфарбувати їх і пустити в плавання, навіть не розполохуючи ігуан та не очищаючи палубу від кущів з великими жовтими квітами, що надавали їм ностальгічного вигляду.