Розтривожена своїми фантазіями, вона почала помічати, що чоловік змінився. Він став ухильний, утратив апетит до їжі та до розваг у подружньому ліжку, часто дратувався, кидав дошкульні репліки і коли бував удома, то здавався не колишнім незворушним чоловіком, а замкненим у клітку левом. Уперше, відколи вони побралися, Ферміна Даса почала стежити, вчасно чи невчасно повертається чоловік додому, рахувала кожну хвилину його запізнень, брехала йому, щоб вирвати в нього правду, але в кожному такому випадку почувала себе ображеною до смерті, коли він викручувався й суперечив сам собі. Якось уночі вона раптово прокинулася від дивного відчуття — чоловік дивився на неї в темряві, і в його очах була ненависть, чи так принаймні їй видалося. Ферміна Даса пережила не менше потрясіння, ніж у далекій юності, коли побачила в ногах ліжка Флорентіно Арісу, тільки тоді то було видіння любові, а не ненависті. А втім, тепер це їй не примарилося: її чоловік справді не спав о другій годині ночі й, підвівши голову, пильно дивився на сонну дружину, та коли вона спитала, навіщо він це робить, він знову поклав голову на подушку й відповів:

— Це тобі привиділося зі сну.

Після тієї ночі та інших випадків, що сталися протягом тих днів, коли Ферміна Даса не знала напевне, де кінчалася дійсність і починалося марення, її стало опановувати прикре відчуття, що вона втрачає глузд. На довершення всього, вона раптом згадала, що чоловік не причащався в четвер на свято Тіла Христового, не причащався він і в жодну з останніх неділь і взагалі в цьому році не знайшов часу, щоб принаймні добре помолитись. Коли вона запитала, чим пояснити цю незвичну для нього байдужість до свого духовного здоров’я, він відповів ухильно й невиразно. Це стало для неї вирішальним доказом, адже на велике свято Тіла Христового Хувенал Урбіно незмінно йшов до сповіді ще відтоді, як у свої вісім років прийняв перше причастя. З усього цього вона зрозуміла, що чоловік не тільки вчинив тяжкий гріх, а й уперто не хоче в ньому покаятися, тому й не вдається до послуг свого сповідника. Ніколи вона не думала, що зможе так страждати, та ще й від почуття, цілком протилежного коханню, але вона страждала і дійшла висновку, що єдиний засіб урятуватися від смерті — це вирвати зі свого серця кубло гадюк, що отруювали їй життя. Так вона й зробила. Якось пополудні, сидячи на терасі й церуючи панчохи, тоді як чоловік читав, прокинувшись після сієсти, вона зненацька відірвалася від роботи, підняла окуляри на лоб і покликала його голосом, у якому не відчувалось ані хвилювання, ані гніву.