Але того вечора вона побажала йому смерті від щирого серця, і, збагнувши це, він неабияк стривожився. А трохи згодом почув, що вона тихо схлипує в темряві, кусаючи подушку, щоб приглушити звук. Це остаточно змішало його думки, бо він знав, що плакала вона дуже рідко — і майже ніколи від болю, тілесного чи душевного. Плакала тільки від великого гніву, а надто в тих випадках, коли до гніву домішувалося відчуття провини, і що більше плакала, то дужче розбирав її гнів, бо вона не могла простити собі слабкості, того, що піддалася сльозам. Він не осмілився втішати її і тепер, знаючи, що це скидалося б на спробу втішити тигрицю, простромлену списом. Не знайшов він у собі й мужності сказати їй, що причини, з якої вона плаче, від сьогодні не стало, що він вирвав її з корінням, назавжди, і не тільки зі свого життя, а й зі своєї пам’яті.

Втома здолала його, і він задрімав на кілька хвилин. А коли прокинувся, побачив, що вона засвітила свій маленький нічник і лежала з розплющеними очима, проте вже не плакала. Щось безповоротне сталося з нею, поки він спав: муки ревнощів збурили осади, що за стільки років відклалися на дні її віку, ті осади піднялися на поверхню, й вона постаріла за одну мить. Вражений її раптовими зморшками, її збляклими губами, її припорошеним сивиною волоссям, він зважився сказати їй, щоб вона спробувала заснути, — було вже за другу ночі. Не дивлячись на нього, проте вже без гніву в голосі, майже лагідно, вона сказала йому:

— Я маю право знати, хто вона така.

І тоді він розповів їй усе по щирості, почуваючись так, ніби скидає з себе величезний тягар, бо він був переконаний, що їй уже все відомо і вона хоче лише уточнити подробиці. Але все було не так, звичайно ж, не так, бо під час його розповіді вона знову заплакала, і не тими боязкими схлипуваннями, як спочатку, а рясними й солоними слізьми, і вони текли в неї по щоках, змочували нічну сорочку, пекли їй шкіру й обпікали життя, бо сподівалася вона з тремтінням у душі, що він поведеться зовсім інакше, що заперечуватиме все до самої своєї смерті, що вибухне гнівом проти обмови, що з люттю прокляне це паскудне суспільство, яке так любить розтоптувати чужу честь; вона сподівалася, що він лишиться незворушним навіть тоді, коли вона наведе йому нищівні докази його невірності, — тобто поведеться, як чоловік. А коли він розповів їй і про те, що сьогодні висповідався своєму духівникові, вона подумала, що осліпне з люті. Ще зі школи винесла вона переконання, що ніхто зі служителів церкви не дотримується Божих заповідей. Це було істотною тріщиною в домашній гармонії, на яку, проте, подружжя навчилося закривати очі. Але те, що чоловік вирішив розбовкати сповідникові таємницю, яка була не тільки його таємницею, а й її таємницею, — це вже видалося їй занадто.