Літак торкнувся посадочної смуги, і в салоні почулись оплески на подяку екіпажеві — пасажири ніби дивувалися, як це їм пощастило приземлитися живими. «Навіщо взагалі літати? — подумалось Торнові. — Невже життя — така дешева річ?» Він лишився на місці, поки решта пасажирів, тиснучись, посунули до виходу. Поспішати було ні до чого: він без найменшої затримки скористається проходом для особливо значних осіб, а надворі на нього вже чекає машина. Торн був президентовим радником з питань економіки й головою Всесвітньої економічної конференції, яка зовсім нещодавно перенесла свою штаб-квартиру з Цюріха до Рима. Місячна програма розтяглася на півроку, і саме тепер його почали примічати великі люди й пішов поголос, що за кілька років він стане головною надією та опорою президента Сполучених Штатів.

У своїх сорок два роки Торн уже обертався у найвищих сферах, і кар’єра сама йшла до нього. Обрання головою Всесвітньої конференції піднесло його в очах громадськості й стало щаблем на шляху до посади посла, потім до міністерського кабінету, а там, гляди, й до змагання за найвищий пост у країні.

Родинні заводи Торнів під час війни процвітали, і Джеремі мав змогу здобути найкращу й найдорожчу освіту, не сушачи собі голови тим, як зароблено ті гроші. Та, коли помер його батько, молодий Торн закрив усі заводи й оголосив, що ніколи не підтримуватиме руйнувань і що будь-яка війна — це братовбивство. Але й на мирному ґрунті Торнові статки дедалі примножувались. Він розвивав будівництво на своїх землях, вкладав гроші у благоустрій злиденних районів, давав позики небагатим, але перспективним підприємцям. У ньому поєднувався дар накопичення грошей з почуттям відповідальності перед тими, хто їх не мав. За грубими підрахунками виходило, що особисте багатство Джеремі Торна сягає сотні мільйонів доларів, хоч перевірити це було важко, бо навіть сам Торн не знав точних цифр. Підраховувати — це означало бодай ненадовго, але спинитися, а Торн перебував у постійному русі…

Біля похмурої будівлі Головної лікарні зупинилася машина. Отець Спіллето визирнув з вікна свого кабінету на третьому поверсі й одразу зрозумів, що чоловік, котрий простує до входу, — не хто інший, як Джеремі Торн. Вольове підборіддя та посріблені сивиною скроні були знайомі з фотографій у газетах, постава й хода також видавалися знайомими. Торн мав саме такий вигляд, який належить мати чоловікові його становища. Отже, відзначив подумки отець Спіллето, вибір зроблено слушний. Він підвівся, підбираючи поли сутани. Письмовий стіл здавався збоку зовсім крихітним у порівнянні з його масивною постаттю. З незворушним виразом обличчя священик рушив до дверей. Тим часом Торн уже перейшов вестибюль. Він поспішав, і його кроки гучно відлунювали в напівтемному будинку.