— Пушок, — озвалась вона ліниво, думаючи про щось своє, але в той же час лагідно, аби не образити кота, бо він дуже вразливий, — встань, бо мені так тяжко…

Кіт і справді був важкуватий (розжирів, сонько!). І вдень спить, і вночі, а між спанням тільки їсть, тож Катерина легенько, аби знову ж таки не образити кота, якого любила, зіштовхнула його з грудей. Пушок не зобидився, а влаштувавшись у неї на руці, затих — він завжди, коли вона зганяла його з грудей, влаштовувався у неї на руці, власне, на руку клав передні лапки, на них голову і швидко засинав — аж солодко похропував уві сні, ледацюга! А серед ночі, як набридало так чи жарко ставало, Пушок, ліниво потягуючись, зводився і йшов досипати у крісло.

Отож, Пушок затих у неї на руці і навіть почав похропувати і вона вже теж почала засинати, як раптом думка ледь не підкинула її на ліжку: ніякого Пушка в квартирі немає, бо він уже місяць, як у сина.

А на руці в неї щось пригрілося — м’яке, кругле, тепле і важкеньке… І вона жахнулася: невже домовик?

«Господи, казна-що таке подумала, — в ту ж мить заспокоїла себе, але з того заспокоєння нічого не вийшло — її вже почало тіпати… Який… домовик? Та в неї його зроду не було, бо ніколи нічого… такого… підозрілого не завбачала… Та й кажуть, домовика не просто загледіти, бо на очі він не показується… А ось людське тепло, затишок — любить. Ат, подумала в наступну мить, який домовий, то все Пушок, він любить спати в неї на руці… Але ж Пушка немає…»

Не дихаючи, хоч хвилювання чи ляк аж роздирали їй груди, Катерина нечутно випростала вільну, праву руку до тумбочки біля ліжка, безпомилково натрапила в пітьмі кнопку вмикача світильника і — раз-два-три, що буде те й буде! — натисла її.

Спалахнуло світло, од якого вона в першу мить аж зажмурилась. І як ото вона мимовільно заплющила очі, щось наче нечутно зіскочило в неї з руки і мовби розчинилося в повітрі… Жінка широко розкрила очі, схопилася й сіла на ліжку, важко дихаючи — ні на руці у неї, ні в ліжку, ні взагалі будь-де в кімнаті, кота чи будь-якої іншої істоти чи взагалі живої душі не було. Але її ліва рука, на яку в пітьмі щось всілося, все ще зберігала тепло од чогось живого й пухнастенького…

Катерина квапно перехрестилася, хоч давно вже до цього не вдавалася, потім подумала і на всяк випадок перехрестила свою ліву руку, що все ще зберігала дотик чужого теплого кубельця, постіль, всі чотири стіни в кімнаті і тільки тоді нарешті сполошено перевела подих. Але заспокоєння не минало — надто реально вона відчувала невідому істоту на своїй руці. Про домовика намагалась не думати. Який домовик у наш час — вигадки все то пращурів. Та й при яскравому світлі в домовика щось не дуже вірилось. Не інакше, як Пушок. Ось тільки де він узявся?..