Не сподобався їй жених з першого погляду — і не молодий уже, і на вроду не дуже гожий, такий собі. Але — змирилася. А з роками й звикла. Ще й дякувала богам, Ігор її любив, беріг і шанував, вона ж тільки вдавала, що любить його. Згодом почало здаватися, що вона таки його любить, хоча й досі не знає, що воно таке — любов. Не знає, хоч прожила вже піввіку.

Дітей у них чомусь довго-довго не було, княгиня вже й віру стратила, що вони колись у неї будуть, аж, слава богам, завагітніла. Сина Святослава народила. І більше не послали боги діток. Але й за Святослава спасибі. Жила з Ігорем радше за звичкою, притерпілася і вважала, що так і треба, що так і повинно бути. А тепер вже й Ігоря немає. І життя її мовби й прожите. Аж ні. Любощів ще хотіла, бо так і не спізнала їх. Чути — чула про таке милування. То на людях вона вдавала із себе сувору княгиню, ночами ж не спала, самотній гірко було лежати в холодній постелі. В душі все ще була молодою жінкою, яка багла пестощів, а їх не було. Змирялася, поклала собі на карб: жити для сина, його на ноги ставити, державу Руську зміцнювати. А любощі хай залишаються іншим жінкам, щасливішим від неї. Ось примучить древлян, займеться державними справами — треба по всій Русі (і в Древляндії теж) встановити устави й уроки, відкрити нові погости, зміцнити закон про збирання данини, поліпшити судочинство, управління підвладними Києву землями, сприяти в окняженні земель східних слов’ян, всіх гуртом перетворювати на державу.

Думала так, прислухаючись одним вухом до цвірчання коників, і ні-ні та й зітхала: а вона ж таки жінка, а солодощів із чоловіком так і не спізнала по-справжньому. За віщо ж їй така кара? Чи боги до неї не милостиві, чи за жінку її не вважають? А вона, досягнувши найбільшої влади, хотіла так мало: щасливою жінкою бути.

Ніч ще тільки-но почала вмирати, а військо вже було на ногах. Вишикувалось, готове до бою, як до праці.

Синя передсвітанкова імла поволі танула, починало дніти, вже зарум’янився східень і нарешті запалав золотом. Бризнуло в небо усіма барвами й розлилося між небом і землею, і по якійсь миті з-за лісів древлянських, запаливши їхні верховіття черленим полум’ям, почало велично здійматися сонце.

В Іскоростені, чути було, голосисто співали півні.

Військо русів дружно вітало з’яву Дажбога, який, засвітивши сонце, приніс на Русь онукам своїм ще один новий день, який для багатьох сьогодні стане останнім.

У промінні ранкового сонця спалахували наконечники списів, що лісом-бором виросли на рівнині перед древлянами. Маяли стяги, хропіли й брязкотіли збруєю коні. Руська дружина з воєводою Свинельдом попереду завмерла, готова до бою.