Не забули й про місцевих сепаратистів та націоналістів (як і досі іменують тих, хто брав участь у подіях 24 червня, але з протилежного боку барикад), їх зібрали (разом з їхніми сім’ями) і вивезли на Велику Україну, здається, на Донбас. Принаймні сам генерал-губернатор заявив, що донецькі «шахтарі виявили бажання перевиховати наших збоченців і заодно привчити їх до суспільно-корисної праці під землею», а вже тоді, мовляв, їх буде повернуто додому — якщо вони того забажають.

Найменше, здається, постраждала княгиня Ольга (у святому хрещенні Єлена), велика княгиня київська (945–957), канонізована руською православною церквою як рівноапостольна. Її й нині добре пам’ятають, її діяння вивчають у школах, хоча в наукових працях і звинувачують цю рішучу й сувору жінку в тому, що вона «жорстоко розправилася з древлянами».

Із «Повісті минулих літ»:

(тих, хто намагався вискочити з палаючого Іскоростеня. — В. Ч.).

А ось Мала вже геть усі забули. Тільки в енциклопедії ще можна знайти кілька куцих рядків про те, що «Мал (р. н. невід. — п. 946) — князь древлян. Після вбивства київського князя Ігоря в ході древлянського повстання 945 древляни, побоюючись помсти, запропонувала вдові Ігоря, княгині Ользі, вийти за М. заміж. З літописних даних можна зробити висновок, що М. було вбито або страчено 946 під час придушення Ольгою повстання древлян».

Колишня власність Мала — Малин — сьогодні місто Житомирської області на річці Ірші (притока Тетерева).

Загиблих під гусеницями танків молодих патріотів Древляндії поховали у сквері біля площі Незалежності і навіть збиралися поставити їм пам’ятник примирення, але досить швидко у зв’язку з реконструкцією скверу «жертви 24 червня» під покровом ночі були тихо-таємно перепоховані десь на околицях міста. Місце нової могили Олі Корибут мені вдалося знайти лише після року впертих пошуків — на старому, вже забутому кладовищі неподалік Ужа.

І коли я, вже постарілим, але все у тій же червоній сорочці, що так пасує до черленого червня, блукав вулицями теперішнього Коростеня, то ні-ні та й думаю: а може, й справді ніякої Древляндії ніколи не було? Хіба що на світанку слов’янства була деревська земля, що її княгиня Ольга так жорстоко покарала за непослух і сепаратизм, назажди приєднавши її до Русі. І мені стає аж трохи легше, як хоч на мить переконаю себе в тому, в чому неможливо переконати: не було ніякої Олі Корибут. І я вперто намагаюся цьому вірити, але коли піду на старе міське кладовище, вже напівзруйноване безжалісним часом, забуте усіма (бо на ньому вже років із сорок-п’ятдесят як не ховають, хіба що навколишні мешканці приватних будинків пасуть там кіз), то силувана моя віра, що, мовляв, не було ніколи Олі Корибут, одразу ж похитується. Особливо як на узвишші, неподалік Ужа, ще старішій частині старого кладовища, ледь чи не словенських часів, там, де могильні горбики ледь-ледь угадуються, перетворившись на застиглі в траві хвилі землі, побачу потемнілу, зарослу травами кам’яну брилу, вишмарувану негодою й вітрами, потріскану од спекоти й морозів, на якій ще можна прочитати викарбуваний давним-давно напис: «Прощай, Древляндіє! Оля К.».