Мудрі діди вражено на мене дивились.

— Що чують мої вуха? — пробурмотів головний вождь, він зсутулився, зігнувся і ще дужче постарів. — Якщо вже й Сини Неба не можуть впоратись із хворобою злих духів, насланою на наших синів, ми пропали. Бо нас мало по цей бік ріки і ми вже старі. Ми дуже-дуже старі, а молодість і сила у них, у відступників. Нам все важче й важче вполювати косулю чи кабана. Не кажучи вже за оленя. Навіть куріпку вполювати чи дрофу нам уже не під силу. Тримаємося лише на рибі… О боги, що нас чекає завтра, коли ми ще дужче постаріємо? Хто порадує нас смачним шматком м’яса, захистить нас від холоду й хижого звіра? Ми гинемо. Ми вже загинули, бо ми старі, хоч і мудрі. Хвороба під назвою любов спершу забрала в нас наших синів і дочок, роз’єднала плем’я, а тепер губить і нас самих… І нам нічого не залишається, як день і ніч проклинати любов та благати богів про порятунок і захист…

Установку навігаційного маяка на лівобережжі Блакитної ми завершили на другий день. Аби не привертати увагу аборигенів, маяк закамуфлювали під гранітну брилу — чого-чого, а виступів граніту в тих місцях було чимало. Маяк, посилаючи відповідні хвилі космічним кораблям, працюватиме в автономному режимі, профілактичний огляд — раз на десять років. А зовні це просто кам’яна брила, що здіймається серед десятків інших подібних брил. (Та, власне, там починалися вже петрофітні степи, себто степи, розташовані на камінні). Аборигени можуть лазити по брилі-маяку, чи й відколупувати шматочки каменя (якщо в кого з них виникне така потреба), але що там всередині, того ніхто з них не знатиме і навіть не здогадуватиметься.

Вже вечоріло, як впоралися з роботою. Залишилося відпрацювати різні системи замаскованого маяка і запустити генератори. Але це — квапитись було нікуди — відіклали на ранок. На ночівлю можна було повернутися планетоходом на «Зею», котра робила оберт за обертом на далекій орбіті навколо планети і здавалася звідси великим сріблястим птахом, але бажаючих ночувати в тісній каюті корабля не знайшлося. Та, зрештою, ті каюти нам добряче набридли за роки польоту сюди, не веселитимуть вони і протягом тих років, коли доведеться повертатися на Землю. Тож зупиняючись на планетах, де «Зея» ставила навігаційні маяки, ми ніколи не прогавлювали нагоди зайву годину побути під вільним небом бодай і чужої планети.

Від річки наносили хмизу, розпалили багаття і коли, пожираючи паліччя, затріщав вогонь, розганяючи пітьму ночі, ми були майже щасливі. А як в жарі багаття напекли ще й картоплі (її вирощували разом з овочами в оранжереях «Зеї»), то й взагалі опинилися на вершині розкошів. Ліворуч, внизу під кручею, час од часу зітхала ріка, на її плесах — чути було — сплескувала риба, в прибережних заростях скрикували якісь птахи, а праворуч від невидимого обрію — степи й степи, теж повні шурхоту й таємничих звуків. Запаморочливо пахтів чебрець, у пітьмі ночі там і тут білим сріблом переливалася ковила, доносились пахощі фіалок, шавлії і ще якихось незнайомих нам рослин… Впоравшись із картоплею, сиділи і лінькувато перемовлялися про се і те. То задумувались, вкотре вслухаючись в шурхоти ночі, вбираючи в себе ту дивну ніч кожною клітиною тіла й душі.