Я мить подумав і відповів, як на екзамені:

— Газ синього кольору з різким запахом — алотропічна видозміна кисню, що має окислювальні і знезаражувальні властивості — здається так. Крім того, на висоті 25–50 кілометрів від Землі знаходиться шар озоносфери, в якому кисень об’єднаний в молекули газу озону — газу, що складається з молекул, які об’єднують в собі три атоми кисню… У природі озон виникає з алотропної видозміни кисню під час грози…

— Ух… ти, — подивувався хірург. — Ви, певно, були зразковим у свій час студентом! Навіть я цього не пам’ятаю… Так ось до Києва зараз наближається грозовий фронт, а тому повітря так пахне озоном, так пахне!.. Подихаєте ним і ви. Коли ще в місті так пощастить подихати озоном після гарної грози.

Підтримуваний дружиною, я підійду до вікна, розчиненого навстіж, вдихну на повні груди і здасться мені, що я вперше — і це на початку сьомого десятка літ! — відкрию для себе світ білий. В розпалі був травень і всю ніч я спав неміцно і слухав, — в міждерев’ї, за вікном палати невгамовно співали-витьохкували солов’ї…

Пахтіли кущі розквітлого бузку.

— Господи, невже бузок зацвів? — вихопилося в мене. — Коли ж він устиг?

— Поки ти лежав в реанімації… Піднялася температура повітря, з’явилося літепло і він як на очах розквітнув!

На зеленій-зеленій травичці жовтіли очки кульбабок, де-де виднівся іван-чай…

По той бік вікна зненацька пролетіла синьошийка, звана ще варакушкою — з родини соловейків — і, наче вітаючи мене, тьохнула раз-другий…

На яворині, змахуючи довгим хвостом, скрекотіла білобока тіточка-сорока. Це ж, мабуть, на хвості принесла мені якісь добрі вісті?

Стукотів дятел, виспівувала голосиста іволга.

Чути було, як десь далеко-далеко за лікарняним лісом-парком, можливо й за Києвом, чи десь за Китаєвим та Пироговим чи й далі на південних просторах гримів, приглушений віддалю молодий грім-громенко. З-за обрію вже висовувались зубці чорно-сизого громаддя хмаровищ, з яких вилітали зигзаги блискавок, але вище ще сліпучо сяяло сонце.

Верховіттям високих дерев хвацько пронісся вітренко.

Пригадалися чиїсь рядки — чи не Максима Рильського?

Спрагло вдихалося озонисте повітря.

А в думці ні-ні та й зринали слова хірурга: «Ми вас порятували, вчасно витягли з того світу». Цього разу так. Але ж настане час, коли вже мене ніхто не витягне і не порятує. Та хіба тільки мене? Така доля кожного й нині сущого на землі. Недарма ж кажуть: життя ще особливе й тому, що воно між буттям і небуттям, що воно завжди на лезі ножа, а тому ми всі роковані.

І нічого нам не залишається, як жити і радуватися — поки живеться і радується.