— Невже тобі не допоможе… ВІН?

— Рочестер?

— Так, Вчитель. Треба його викликати. Він раніше тебе виручав, хоч я ніколи не вірила в його існування та все… Допомагав колись, допоможе й цього разу…

— У мене вже немає життєвої енергії, щоби Рочестера… викликати з астрального світу. Там, — кивнула на замерзле вікно, — за морозами, в холодній далині, у немислимих просторах Всесвіту, де сяють зорі, він, Рочестер. Але він так високо й далеко, що мені до нього… не догукатися. Вже не догукатися, — дихала важко, зі свистом — боліли груди простуджені на пилорамі на протягах. — Та й потім… Все, що мені було долею визначено зробити, я зробила в цьому світі, інше мене нині хвилює. За що мене поховаєш, як у хаті нашій, у бараці — жодної купюри. Правда, на лісопильні мені не заплатили за останній тиждень. Підеш в контору, попросиш. Та якось і загребете… Хоча земля зараз від морозів кам’яна. Чи ж хто візьметься в таку хугу могилу довбати? (В дочки ледь не вихопилося: «Візьмуться, візьмуться, аби гроші…» та вчасно прикусила язика). А втім, ще ніхто з того світу назад не повертався — знайдеться й мені там місце. Гірше, що тебе залишаю в чужій стороні серед чужих людей. Від цього на душі тяжко… А нічого не вдієш — така мені випала карта, як я часто повторюю клієнтам, коли їм ворожу… Випала карта і все тут… Прощай, дочко і не поминав лихом. Подай мої книги, які там у нас примірники вціліли. Хочу востаннє на них подивитися… Та ще, як сили стачить, потримати їх у руках… Це мої діти. Як їм буде без мене? В цьому світі? Чи ж хто хоч згадає їх, як мене не стане?

— Може б ти на карти кинула, мамо?

— На свою долю? Гм… Собі жодна ворожка, яка поважає себе, ворожити не буде. Це, зрештою, не естетично. Та я і без карт знаю, що мене чекає — забуття. Суцільне забуття!

Так закінчила своє недовге земне життя відома до революції російська письменниця Віра Крижанівська. Про таких, як вона, тоді казали: із бувших… І права на майбутнє в царстві більшовиків такі вже не мали. Як й взагалі, на подальше життя. Нова влада їх, недобитих, просто викреслила із списку живих…

За походженням Віра Іванівна з тамбовських дворян, де було коріння її роду. Але народилася у Варшаві — там її батько, генерал— майор командував артилерійською бригадою. Дівчинці виповнилося десять років, як батько негадано помер і сім’я залишилася чи не в злиднях. Якось вдалося Віру прилаштувати до Петербурзького духовного товариства благородних дівиць, через рік вона поступить до Санкт-Петербурзького училища святої Катерини — т. зв. Катерининський інститут, — але через слабке здоров’я та фінансові негаразди змушена буде залишити його. На тім і завершить офіційну освіту. Навчатиметься вдома.