І сьогодні багато хто з тих, кого реаніматорам вдається повернути до життя, згадує про ріку. Схоже на те, що та ріка є останньою перепоною на шляху з нашого світу в інший вимір простору і часу, в незнане Задзеркалля. І можливо субстанція, що наповнює ріку, не є водою, швидше всього, то згусток викривленого часу. Через нього і здійснюється зв’язок з нашим і тим світом. Але подолати ріку можуть лише безтілесні істоти, що існують у вигляді біополя, енергетичного згустку мислячих протонів та електронів. На березі ріки стоїть маяк, що безперервно посилає душам хвилі, на які налаштовується і завдяки яким душі-аури (а власне, сама сутність людини) і знаходять дорогу. Там ауру чекає човен— корабель (швидше всього, літаюча сфера, схожа на ту, яку ми називаємо НЛО, тільки у вигляді шлюпки). Після короткого перельоту через простір і час, шлюпка приземляється вже в іншому світі, білий день якого схожий на лагідний літній ранок… Там душу— ауру зустрічають представники ефірної цивілізації, вітають її з поверненням на прабатьківщину. Таким чином політ після смерті є початком нового життя в іншому світі де душа стає такою ж, як і всі ефірні люди — «контури чіткі, а стан ніби розріджений», тобто безтілесною, але мислячою… Ось там, у Задзеркаллі, у формі вже не білкових істот, а мислячого енергополя і зустрічаються всі, хто помер і чиї тіла навічно лягли у нашу землю. А щоб аури, котрі вже стали новими людьми у новому світі, не відчували і не тримали в собі мук попереднього життя чи докорів сумління, чи болю кінця, не побивалися за рідними й близькими, залишеними в попередньому світі, згадка про земне життя дещо приглушується. Залишається лише все хороше, світле і чисте, спокійне і радісне, залишається найголовніше — інтелект, відчуття свого «я», своєї вічної причетності до роду людського. Кожний з нас носить в собі свою смерть, сказав якось один з медиків. Але душа визріває часом лише за останній строк. Цей останній строк і є потужним прискорювачем визрівання, коли для людини відкривається все найважливіше, відкривається смисл життя. І людина стає тоді вільною і легко йде від суєти суєт, від його пристрастей.

Збагачена смислом життя, звільнена від усіх земних пут, відчуваючи своє «я», знаючи хто вона і що вона, володіючи емоціями і вміючи насолоджуватися життям — такою входить вона в новій своїй сутності в новому своєму житті на простори Прабатьківщини. А відчуваючи все це, людина живе і живе. І не суть важливо, є у неї біологічне, тіло, котре виконувало для неї скоріше роль одягу чи немає. Суть важливо, що людина знає хто вона, а знаючи — мислить. А коли я мислю, сказав мудрець, значить я існую.