— Мені з вами по дорозі, - сказала впевнено, немов точно знала, куди їдуть Антон з Митрофаном. — Ну тихо, Серафимчику! Що це з тобою?!

А малий на руках не вгавав. Крізь плач він намагався щось сказати, але неможливо було зрозуміти бодай слово. Він роздратовано витирав кулачками сльози. В блакитному комбінезончику, повненький, рожевощокий.

— То куди ж вам їхати? — знову запитав гелікомобіль.

— Я скажу, де зупинитися, — ухильно відповіла жінка.

А малий репетував, аж у вухах лящало. Антон і Митрофан іронічно перезирнулися між собою.

— Ах, зорі, зорі, вічно вам сіять…

— Як тебе звати, малий? — голосно запитав Сухов. — Ти вже вмієш говорити? — Антон поглянув на маму.

Вродлива! Навіть погляд відвів.

— Мене звати Серафимом, — несподівано спокійно проказав хлопчик. — Ви чули, як мене кличе мама, а запитуєте… — І зарюмсав ще нестримніше.

— Скільки йому років?

— Два, — якось непевно відповіла жінка.

— Симпатичний хлопчик, а такий плаксій… — Антон взяв маля за вушко і злегка смикнув, імітуючи чоловіче розчулення, хоча Серафим, а особливо його деренчливий голос, дуже дратували Антона. — Я таких завжди забираю із собою. Ось у цьому великому портфелі… Чуєш, Серафимчику?

— Чую?! Так! Ти все одно не забереш мене! — вигукнув хлопчик і розкричався ще голосніше.

Жінка вибачливо подивилася на Антона і вдавано безтурботно проказала, карбуючи кожне слово:

— Так от, я зараз віддам тебе дяді. Мені не потрібен такий поганий, неслухняний хлопчик.

Антон враз нахмурив брови, розкрив чорний і справді чималий портфель.

— Зупиніть, будь ласка. Я зараз виходжу, — мовив Митрофан. — До завтра, Антоне. Бажаю тобі щонайкраще провести цей день, — багатозначно усміхнувся.

Степанюк вийшов з машини, за ним нечутно зачинилися дверцята. Гелікомобіль помчав далі, а малий репетував, час від часу переводячи подих.

— Ану, давай подивимось, вереднику, чи помістишся ти в моєму портфелі?

Сухов уже й не радий був, що розпочав цю гру. Міг би їхати собі спокійно, не встрявати у розмову. Кричить малий, але ж він на руках у матері, вона знає, що йому треба і чого не треба. І взагалі не було ніякої потреби зупинятися, лицарствувати, як сказав Митрофан. Але… Ось іще хвилина-друга… Ця жінка… Ця красива жінка вийде із салону, і Антон Сухов помчить прямісінько до себе додому.