Пола замовкла і звела на Грейма усміхнені очі, ніби чекала від нього підтвердження.

— І хто може сказати, — підхопив Грейм, — що прикрашати чарівних жінок — це не найдостойніше і найприємніше з усіх мистецтв?

— Так, я просто схиляюся перед добрими кравчинями, — поважно кивнула головою Пола. — Вони справді митці, а до того ж, як сказав би Дік, відіграють важливу роль у світовій економіці.

Іншим разом, розшукуючи в бібліотеці літературу про Анди, Грейм натрапив на Полу, граційно схилену над аркушем паперу, розстеленим на великому столі. По боках лежали архітектурні альбоми; Пола старанно креслила проект рубленої оселі чи дачі для «мудреців з мадронового гаю».

— Ох і морока, — зітхнула вона. — Дік каже, що як будувати, то зразу на сімох. їх поки що четверо, але йому конче хочеться мати сімох. Про ванни, душ тощо, каже він, можна не думати, бо коли це філософи миються? Зате наполягає, щоб було сім окремих кухонь і сім плит: адже якраз за такі буденні речі філософи завжди сваряться.

— Це, здається, Вольтер посварився з королем за недопалки від свічок? — спитав Грейм, милуючись на її зграбну й невимушену поставу. Тридцять вісім років! Годі повірити… Вона схожа була скорше на школярку, розчервоиілу з досади через важке завдання. Потім йому згадалися слова місіс Талі, що Пола — найдоросліше в світі дитя.

Його брав подив. Невже це вона тоді, біля конов’язу під дубами, двома коротенькими фразами з’ясувала йому, що на них насувається? «Я вас розумію», — сказала вона. Що вона розуміє? Чи те слово було вимовлено просто так, аби щось сказати? Але ж хіба не її злив з ним спільний порив, спільний трепет, коли вони вдвох співали «Циганський шлях»? За це Грейм був певен. Тільки знов же, хіба він не бачив, як запалювала її гра Доналда Вера? Вмить у Греймові прокинулося вражене самолюбство, і він запевнив себе, що то зовсім інша річ. Та зразу й усміхнувся на ту думку сам до себе — і сам із себе.

— Чого ви смієтеся? — запитала Пола. — Звісно, який з мене архітектор… Але спробуйте-но самі розмістити сімох філософів і додержати всіх безглуздих Дікових умов!

Грейм вернувся до себе у вежу, сів і, не розгортавши принесених книжок, тяжко замислився. Ні, яка з неї жінка! Вона таки справдешня дитина. Чи, може… — він насилу зважився на ту думку, — може, вся її природність і невимушеність удавані? Може, вона справді все розуміє? Напевне так! Як же інакше! Вона жінка світська і знає життя. Вона дуже розумна. Кожен погляд її сірих очей полишає враження упевненості й сили. Авжеж, сили. Греймові пригадався той перший вечір, коли в ній хвилинами неначе блискала криця — тонка діамантова криця. Він тоді ще порівнював в уяві її силу з мамутовою кісткою, різьбленою блешнею-скойкою, плетеною з дівочих кіс волосінню…