«Що з ними діється? — питав себе Дік. — Пола як не своя. Щось її видимо дратує — напевне, наша суперечка. І Грейм якийсь кислий. Говорить мляво; певне, думає про щось зовсім інше. Про що ж?»

А демон балакучості, за якою Дік ховав свої таємні думки, спонукав його розводитись чимраз ширше й запальніше.

— Вперше я ладна зненавидіти наших мудреців, — шепнула Пола Греймові, коли той відповів на Дікові запитання.

Дік, що вже незворушно розвивав далі свою ідею, начебто цілком захоплений темою, тим часом добре бачив, як вона щось сказала Греймові, хоча й не розчув ні слова, бачив її чимраз сильніший неспокій і Греймове мовчазне співчуття, і силкувався здогадатися, що ж вона сказала, а сам говорив, звертаючись до всіх:

— І Фішер, і Спайзер[118] погоджуються на тому, що в нижчих расах розмаїття спадкових рис і якостей куди обмеженіше, ніж, скажімо, у французів, німців чи англійців…

Ніхто за столом не здогадувався, що Дік умисне завертає розмову на інші стежки; і юному Лео потім навіть на думку не спадало, що то не стільки його запитання змінило тему, скільки Дікова хитра й мудра тактика, бо то вона підштовхнула його спитати, яку ж роль відограють у поступі раси видатні жінки.

— Видатних жінок, Лео, не бував, — підморгнувши до решти, відповів йому Теренс. — Адже, як сказав Дік, видатна людина — це відхилення від норми. А жінки завжди консервативні, їхня роль — охороняти норму. Вони закріплюють у спадковості і відтворюють чистий тип — і тим самим становлять вічне гальмо колісниці прогресу. Якби не жінки, кожен з нас, чоловіків, був би відхиленням від норми, тобто видатною особою. Ось нехай наш знаменитий солекціонер і практик-менделіст підтвердить мої дилетантські спостереження.

— Почнімо з початку: з’ясуймо передусім, про що в нас мова, — праз підхопив Дік. — Що таке жінка? — спитав він із серйозною міною.

— Стародавні греки вважали, що жінка — це наслідок невдалої спроби природи створити чоловіка, — відповів Дар Гаяль, і тонкі, єхидні губи його насмішкувато скривились.

Уражений Лео спаленів. Уста йому затремтіли, і він жалісно, з мукою в очах глянув на Діка, ніби просив захисту.

— Напівлюдина, — підсипав жару й Генкок. — Немов бог, коли творив її, покинув роботу не докінчивши, і вона так і зосталася з половинкою душі чи в кращому разі з заблудлою, сліпою душею.

— Ні! Ні! — вигукнув юнак. — Нащо ви таке говорите! Діку, ви ж знаєте, що це неправда. Скажіть їм, скажіть!

— Якби ж то я міг, — відповів Дік. — Але говорити про душу — це темне діло, таке темне, як і сама душа. Всі ми знаємо про себе, що часто блудимо, як сліпі, часто губимось — а найдужче тоді, коли уявимо, ніби нам добре відомо, де ми і що ми таке. Що таке особистість божевільного, як не особистість трохи — чи набагато — дужче розладнана, ніж наша? А що таке особистість недоумка? Або ідіота? Або дефективної дитини? Або коня? Собаки? Комара? Жаби? Шашеля? Слимака? І що таке ваша власна особистість, Лео, коли ви спите і вам щось сниться? Коли у нас морська хвороба? Коли ви закохані? Коли у вас болить живіт? Коли вам судомить ногу? Коли вас раптом опаде смертельний страх? Коли ви сердитесь? Чи коли схиляєтесь в екстазі перед красою світу і думасте, ніби думаєте про щось нез’ясовне, невимовне?