— Знаєш, полежала, відпочила, й минулося, — сказала вона, йдучи поряд нього до коней. — За очима вже не болить. І добре, що я не починала читати тобі.

— Тільки гляди, не будь свинкою, — застеріг Дік весело, мовби ніякої тіні й не було між ними. — Щоб сама й не заглядала до Ле-Гальєна. Потім прочитаємо вдвох. Давай руку. Заприсягнися, Поло. Кажи: їй же богу…

— їй же богу… — слухняно проказала за ним Пола.

— …І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом.

— І щоб мене жаба вбрикнула кованим копитом, — урочисто повторила вона.

Третього дня Дік на одинадцяту годину навмисне затримав у себе в кабінеті завідувача молочарні, і Пола, завітавши до нього, тільки прочинила двері й гукнула з порога своє: «Доброго ранку, веселий молодче!» А потім приїхали кількома машинами Мейсони з цілим гуртом галасливої молоді й порятували її на час обіду та денні години. А на вечір вона вбезпечилась, умовивши їх зостатись пограти в бриджа та потанцювати.

Та четвертого ранку, того дня, коли нарешті мав вернутися Грейм, об одинадцятій годині Дік був у кабінеті сам. Схилений над столом, підписуючи листи, він чув, як Пола навшпиньки ввійшла до кімнати. Він не озирнувся, але, ставлячи далі свої підписи на листах, усім єством слухав тихеньке шелестіння шовкового кімоно. Він аж дух затамував, коли відчув, що вона схиляється над ним. Та поцілувавши його тихенько в голову й проспівавши своє «Доброго ранку, веселий молодче!», вона ухилилась від його жадібно простягненої руки і, сміючись, вибігла. І ще болючіше, ніж розчарування, стис йому серце щасливий вираз її обличчя. Вона зовсім не вміла ховати свого настрою, і очі їй сяяли радісно й нетерпляче, мов у дитини. А пояснення само накидалось: того дня мав вернутися Грейм.

Дік не став пересвідчуватись, чи обновила Пола бузок у Греймовій кімнаті, а за обідом, пригощаючи трьох студентів з сільськогосподарського коледжу в Дейвісі, мусив експромтом вигадувати собі якісь пильні справи вдень, коли Пола сказала, що сама хоче поїхати на станцію по Грейма.

— Чим? — спитав Дік.

— Дженджиком і Ченчиком, — відповіла Пола, — Вони застоялись украй, і я хочу сама їх проїздити. Звісно, я могла б і тебе повезти, куди тобі треба, а на станцію пошлемо машину.

Дік насилу відігнав думку, що вона чекає його згоди з якимсь острахом.

— Дженджик і Ченчик, бідні, пустилися б духу, якби возили мене сьогодні,— засміявся він, думаючи водночас, куди ж йому справді податись. — Я мушу від обіду до вечері покрити сто двадцять миль. Поїду спортивною машиною, натрушусь на вибоях, і пилюки наковтаюсь, і дорога все з гори та на гору. Ні, тебе я не кличу з собою. Їдь уже Дженджиком і Ченчиком.