Вона зам’ялась, облизала пересохлі з хвилювання губи, тоді зважилася підвести на хазяїна очі й повела далі:

— Місіс Форест… я гадаю… вона…

Та Дік відразу так насупився, що вона збентежилась, умовкла й почервоніла — як зрозумів Дік, із сорому за ту думку, що її збиралась висловити.

— Гарну картину малює місіс Форест, — сказав він, аби розвіяти її збентеження.

Китаянка зітхнула, мовчки подивилась на портрет, і в очах її знову з’явився співчутливий вираз. Потім зітхнула знову й відповіла:

— Еге, гарну картину малює місіс Форест.

У її голосі Дік відчув холодну нотку. Враз вона пильно, проникливо придивилась до його обличчя, тоді обернулась до портрета й показала на очі.

— Недобре, — вирекла вона вже не холодно, а різко, майже гнівно, — Недобре, — вже відвернувшись, кинула вона вдруге, голосніше й ще різкіше, і вийшла до Полиної спальні-веранди.

Дік несвідомо випростав голову, ніби готувався мужньо зустріти те, чого вже недовго було чекати. Ну що ж, ось і початок кінця. Ой-Ой знає. Дуже скоро знатимуть і інші, всі знатимуть. Він навіть зрадів на свій лад — зрадів, що тепер недовго вже мучитись чеканням.

Виходячи з кімнати, він засвистів веселу пісеньку, аби Ой-Ой знала, що він не журиться й не має чим журитись.

А з полудня, коли Дік поїхав на прогулянку з Фрелігом, Мартінесом та Греймом, Пола своєю чергою вирушила потай до Дікових покоїв. На його веранді-спальні вона окинула поглядом три рядки кнопок, і комутатор, що просто в ліжку з’єднував його з цілим маєтком і трохи не з цілою Каліфорнією, і фонограф на відкидній поличці, і стіл з рівними стосиками книжок, журналів, ще не переглянутих сільськогосподарських бюлетенів, попільничкою, сигаретами, блокнотами й термосом.

Полині очі спинились на її портреті — єдиній прикрасі спальні. Він висів під барометрами й термометрами — там, куди Дік, як було їй відомо, поглядав найчастіше. Чомусь їй заманулося повернути усміхнене обличчя до стіни. Вона глянула на голий, сліпий задній бік портрета, тоді на ліжко, тоді знов на стіну — і хутко, наче злякавшись, повернула фото як треба. «Тут воно на місці,— подумалося їй. — Так, на місці».

В око їй упав великий автоматичний пістолет, повішений над ліжком, якраз на досяг Дікової руки. Вона взялась за колодочку й трохи витягла його з кобури. Авжеж, не на запобіжнику — у Діка завжди так. Стріляв чи не стріляв, а зброя в нього не заіржавіє в кобурі.

Вертаючись через кабінет, Пола неквапно пройшлася ним, оглянула картотеку в незліченних шухлядках, шафи з картами, планами, кресленнями-синьками, обертові етажерки з довідникам, довгі ряди племінних книг у міцних оправах. Потім спинилась перед Діковими власними працями — чималеньким рядком брошур та підшитих і оправлених журнальних статей і десятком солідних книжок. Ретельно перечитала назви: «Кукурудза в Каліфорнії», «Заготівля силосу», «Організація великої ферми», «Бухгалтерський облік на великій фермі», «Ширська порода коней в Америці», «Виснаження чорнозему», «Зелена паша», «Люцерна в Каліфорнії», «Покривні культури в Каліфорнії», «Шортгорни в Америці». Прочитавши цю останню назву, вона тепло всміхнулась, бо згадала велику полемічну баталію, що колись проводив Дік за чисто м’ясні й чисто молочні породи проти змішаних м’ясо-молочних.