— Може, й менше… хто зна…

— Будемо сподіватися, пане Штраус, — хвацько озвався осанистий офіцер. — На жаль, сьогодні військові ще не можуть сказати свого останнього слова. Тільки тоді, коли ми повернемося сюди вдруге і висадимо в повітря цю безглузду греблю, почнеться справжня історія Німеччини.

Штраус мерзлякувато прикрив собі груди відлогами плаща. Машина поволі набирала швидкість, вітер дужчав. Летіли обабіч гори, летіли зорі на небі, весь світ нісся кудись у темряву, у безвість.

Два роки чекання!

А може, й справді раніше?

Цивільний підняв голову, підставив обличчя пекучому вітрові.

— Ні, полковнику! — пробурчав він скорше до себе, ніж до військового. — Два роки забагато. Якщо нам вдасться вирвати таємницю доктора Браузе, ми висадимо греблю наступної осені.

— Доктора… Браузе?.. — здригнувся полковник.

— Так, доктора Браузе, велику таємницю «Левіафана», — похмуро процідив крізь зуби Штраус. Полковник я якоюсь настороженістю окинув поглядом його високу постать, щось подумав мить і, охоплений непевністю, відвернувся.

Гори відступали назад. Далеко за шпилястими вершинами сіріло небо. Що то буде за день? Якими очима він гляне на нове дивовижне озеро серед скель? Штраус глибше засунув руки в кишені, подумав із зловтіхою: «Все йде як слід. Головне: не втрачати напрямку. Головне — прийти першим до фінішу».

ЗАМАХ

ЗАМАХ

Це було півгодини тому. Може, місяць, рік, два… Час втратив усі виміри, лишилося тільки почуття втрати. Літак відірвався від землі, розтанув у просторах нічного неба. Ганка Крижанич, товариш і спільник, була вже далеко, по дорозі в Москву.

Він вийшов у хол, підняв очі до великого настінного годинника. О другій ночі вона буде в Москві. Як мало важить простір у наш час. Година польоту. Стрибок через прірву неба і — все.

— Пане Ріхтер!

Голос збоку, владний, глухуватий, з нотками нетерпіння.

— Я — Ріхтер. — Він дивиться на високого, в шкіряному плащі чоловіка — кущуваті брови, вивчаючий, затаєний погляд.