Ми заночували в маленькому курені. Не маю поняття, коли мати встигла стулити його з гілля і накрити листям дикого банана. Єржі всю ніч не приходила до пам’яті, лежала тихо, іноді ледь чутно шепотіла запеченими губами незрозумілі слова.

— Здається, в неї роздроблене передпліччя. Та ще півбіди, коли тільки це, — сказала мати. Час від часу вона зникала, поверталася до куреня з мокрою ганчіркою, прикладала до гарячого чола Єржі.

Ніч реготала, зойкала, стогнала; таємничі голоси блукали в непрогляднім царстві мороку, ятрили нерви. Важкі краплі падали на курінь, лопотіло листя; в хащах бився крилами, розпачливо скиглив якийсь птах, неподалік чулося рикання пуми, лева джунглів, якого індіяни називають сасу-арана, вереск необачної мавпи, що конала в пазурах невблаганного хижака…

Вдосвіта я виламав патик і пошкандуляв до того місця, де впав електроліт. Мангові та ще якісь темнокорі дерева з гронами дивовижних кулястих червоних квітів на стовбурі, що звужувався догори, стояли мовчазною стіною. В гілля вп’ялося гостре колюччя в’юнкових пальм, жмуттям звисали ліани, щупальцями сторукого зеленого спрута заплітали хащі. Між гіллям чорніли металеві уламки.

Під ногами забулькало, осіло. Я позадкував. Від важкого пліснявого смороду застукотіло в скронях. Барвистий килим під деревами ховав грузьку трясовину, вона й поглинула залишки згорілої машини. Може, ще вгорі, серед пошматованих ліан та закіптявілого гілля, в охопленій полум’ям кабіні плазмомет перетворився на звичайнісінький кусень звугленого заліза; може, срібляста трубка, ціла й неушкоджена, так і лежала десь у баговинні. Хто знає… Драглиста пастка проковтнула зброю Брендорфа назавжди.

Біля знівеченого хвоста електрольота звисав обгорілий материн халат. Так ось чому її руки здалися мені червоними… Вони в неї попечені! Це ж мати витягла і мене, і Єржі з палаючого електрольота. Як же вона зуміла пронести нас над драговиною, крізь тенета з гілля, колючок, ліан?

Досвітній туман розвіювався. Трава, дерева, листя густо покроплені росою. Хитався вологий півморок, поміж високими кронами світилося вікно у небо. Хащі, хащі, хащі… Вони підступали похмуро і німотно звідусіль. Кричи — ніхто не почує, клич — ніхто не відгукнеться.

Дивне почуття огорнуло мене. Я стояв там, де ще не ступала нога людини. За кілька хвилин перед зустріччю з винищувачем мені здавалося, що до Вачуайо залишилось миль сімдесят. Та яке тепер це мало значення… І сімдесят миль для нас — безмежність.

Нам такого шляху не подолати. Ми були в полоні у джунглів.

«Полонені? Але ж ти був уже полоненим, у фашистів, у клятому «бастіоні». І знайшов дорогу звідти. Ні, ти мусиш іти, день іти, місяць іти, рік — і таки дістатися до людей. Ти мусиш, і ти підеш!» Я згадав про Катультесе. Ось хто міг би зараяти нам. Димом бару-орчете старий подав би звістку на простори сельви, і напевно хтось із індіян зумів би прочитати лісову мову предків.