— Значить, по домівках їдете, і Муссоліні вам вже не до вподоби? Якого ж ви дідька приперлися до нас? Щоб ось так здихати на прілій соломі? Ну то й здихайте, якщо вам так захотілося нашої землі! Тьху, гидко дивитися на вас, дурнів… Сидіть тут тихо, і щоб ні пари з уст. А то буде вам Сіцілія, вошиві синьйори. Збери, Рог, їхні карабіни.

Солдати неначе й справді розуміли, що говорить їм молодий партизан у шкірянці, дружно кивали головами, жестикулюючи, показували, що їм нічого, крім теплої пічки, не треба, і хотять вони лише одного — залишитися живими.

Через кілька хвилин партизани занурилися в теплий морок стайні. Відчувши людей, коні захвилювалися. Вони дзенькали вудилами, підводили голови, били копитами — дикуваті рисаки, що не знали упряжу.

У Шевирьова заблищали очі. Він не міг відвести погляду від стрункого красеня білої масті, з топкими, з одних сухих м'язів, йогами. Кінь стояв нерухомо, як статуя, вигнувши дугою круту шию. Прищулені вуха й насторожені тривогою очі говорили про то, що такому потрібен справжній вершник.

Коломієць, переступивши через поріг стайні, здивовано охнув і побіг у віддалений закуток приміщення. На бігу засвистів, зупинився за кілька кроків від сірого, в яблуках, рисака, на якого падало світло ліхтаря «летюча миша», причепленого під стелю.

Зачувши посвист, кінь стрепенувся, здригнувся тілом, під широкими грудьми затріщали дошки стійла. Рвучись із прив'язі, рисак тягнувся до людини, позираючи на неї великими, розумними, зволоженими очима, й тремтів оксамитовою губою, неначе силкувався заговорити. Руки Коломійця обхопили голову коня. Партизан гладив її долонями, зірвав з голови шапку, обережно витирав вологі трепетні ніздрі рисака, примовляючи:

— Орел, Орлик, Орлюша… От бачиш, і зустрілися. Скучив? Що ж це ти, милий, що? Ну, не треба, не треба…

Орел уткнувся теплими м'якими губами в неголену щоку партизана, заплющив очі, потім поклав голову на плече Коломійця і радісно тихо заіржав.

Шевирьов, відвернувшись, сказав:

— Чи ти ба, немов дитя…

— Та я ж тут, на заводі, жокеєм працював. Орла сам вчив, поїв і годував з рук, об'їжджав. Ми з ним і у Москві побували. Орел риссю добряче ходив, призову медаль отримав, про нас із ним навіть у «Правде» надрукували, — поспішаючи, розказував Коломієць і відв'язував коня.

Тим часом партизанам доводилося скрутно. Норовисті жеребці не давалися в руки, металися у стійлах, хропли, силкуючись схопити зубами людей і один одного. Притамовані сердиті окрики приглушувалися дзенькотом ланцюгів, іржанням, стукотом копит. Шевирьов через силу справлявся із уподобленим білим красенем. І не здивувався, коли повз нього гнідий високий жеребець на кінці повода проволік Костя Ляпкова.