На ящику біля намету сиділа й шила повна дівчина в круглих окулярах. Вона дружелюбно привітала Усольцева.

— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.

— Так, читає запоєм цілий день.

— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.

— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету.

— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!

Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у суворі сірі, з золотавими іскорками очі.

— Щось трапилось?

— Нічого не трапилось, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.

— А в мене сьогодні був день приємного безділля. Ми поїхали в Підгорне за поштою. Управління телеграфувало ще минулого тижня про зміни дальшого плану. Чекаємо докладного розпорядження. Робота тут закінчена, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, прислали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту[3]… І все. А родовище, яке було колись наверху, давно зруйноване, знесене!

— Так, якби збереглися вищі вершини, — згодився Усольцев.

— Тільки Білий ріг, — зітхнула Віра Борисівна. — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам попросити сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет залишиться нерозгаданим, — весело закінчила вона.

Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.

— «Сходження на Еверест». Ось чим ви зачитувалися цілий день!

— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен і по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище за саму себе.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?

Очі Віри Борисівни потемніли.

— Так, з вашої точки зору це — поразка. Вони самі це визнали. «Нам немає пробачення, ми розбиті в цьому чесному бою, переможені висотою гори і розрідженим повітрям», — прочитала Віра Борисівна, взявши книжку з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно високу мету, хай і невідповідну до ваших даних? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна оголена, скеляста гора. На тій неприступній висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту!