Трохи згодом я передав наказ зупинитися. Наша машина теж зупинилась. На якийсь час запанував цілковитий спокій. Над нами товстелезні шари грунтів, обабіч тісні стіни, а десь далі в цих грунтах такі самі металеві коробки з людьми.

Я зв’язався із штабом фронту. Сигнал про атаку мають подати звідти. Умовлено, що обидві бригади ринуть на штурм в одну хвилину.

Здається, що час плине надзвичайно поволі…

Та ось я приймаю сигнал і передаю його всім машинам нашої бригади.

Флагман стає нерухомим в своїй рубці.

Макаренко повертається до розподільчої дошки, ща являє собою пункт керування нашим головним озброєнням.

Останній сигнал: звучить різкий дзвінок по всіх кабінах. Тоді втричі посилюється напруга, і літостат іде вгору, розтрощуючи цемент і залізобетон, ламаючи підвалини гарматних башт, розкидаючи бліндажі й кулеметні гнізда.

Я уявляю собі, що робилося тоді у ворожих укріпленнях. Здавалося, твердо стоять ворожі армії і майбутнє обіцяє їм перемогу. Бадьоро почувають себе їхні командири. Міцно впираючись ногами в бетоновану підлогу артилерійського каземату і стежачи за телеелектроскопом, командир якоїсь батареї кидає раз за разом накази в телефонну трубку. Раптом він відчув, що під ним захиталася земля. Каземат почав осідати на один бік. З гуркотом обвалюються сусідні приміщення, перестають стріляти важкі гармати його батареї, в телефон чути зойк. «Невже у більшовиків знайшлися такі колосальні снаряди, що пробилися на цю глибину?» Але вибуху, що мусив би супроводити падіння такого снаряда, не чути. Замість того знизу долинає якийсь скрегітливий гул і все більше хитається під ногами земля. Раптом обвалюється вихід з каземату. Тікати нікуди. Офіцер бачить своїх солдатів, у них обличчя перекошені від жаху. Тоді він згадує про свій обов’язок і тремтячим голосом кричить: «Спокій!» Але в цей час тріскається дно каземату, і звідти, немов величезний кріт, висовується якась страшна потвора. Вона розтрощує підземну фортецю, і окам’янілий гарнізон підземної фортеці гине, не встигаючи навіть зміркувати, що то бойові радянські літостати проривають лінію ворожих укріплень.

Штурм тривав. З-під землі з хрипом і ревом виповзали страшні потвори. Одні з них знов заривалися в землю і громили бліндажі противника, другі — відкривали смертоносний вогонь з тилу по лінії фронту і по тилових частинах, що спочивали в резерві або прийшли сюди на зміну. Так відбувся прорив фронту на багато десятків кілометрів.

А далеко на півдні такий самий прорив зробила друга бригада.

Літостати борознили глибини в різних напрямках. За півгодини ділянка, де з’явилися ці озброєні страховища, була охоплена панікою. Тоді з радянського боку ринули танки, за танками — механізована піхота, а потім, випереджаючи піхоту, помчали вантажні машини з механізованою кіннотою. Попереду всіх неслися штурмові літаки, переслідуючи ворога. Мовчали зенітні гармати, бо одні з них провалювалися в ями, розкопані літостатами, другі були розчавлені цими машинами, а треті залишались без артилеристів, які тікали в смертельному переляку.