— Ходімо, — запропонував Коломієць руку місіс Ліліан.

— І я з вами, — заявив раптом Нен-Сагор.

— Ви вийдете, діду, до табльдоту? — здивувалася місіс Ліліан.

— Так. Чому мені не вийти до табльдоту?

Місіс Ліліан не відповіла нічого, вона лише задоволено оглянула постать свого діда.

Поява Нен-Сагора в їдальні зробила чималеньку сенсацію. Пасажири вже звикли бачити його струнку й худу постать лише в вечірні години в самотньому закутку нижньої палуби. Про чударя індуса, заплямованого в широкому світі й викинутого, як за остракізмом[42], за його борт, вже ходили між пасажирів рясні анекдоти. З старого чударя глузували, але серпанок таємничості робив з нього для всіх цікаву особу. З півдесятка різних фантастичних побрехеньок гуляли по проплаву, рекламовані як справжні щирі «теорії» старого ескулапа.

Особливо вражені були самі члени ревізійної комісії — сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, і сер Олівер Вебенс, невропатолог. Вони майже забули про присутність на цьому пароплаві їхнього колишнього колеги, а нині — майже підсудного. Щиро кажучи, в приємній подорожі вони майже забули й про саму мету цієї подорожі. Вони вже ладні були вважати її за розважальну прогулянку.

Поява Нен-Сагора в загальному залі нагадала їм про їхні відповідальні перед королівством обов’язки.

3 сер О підтяглися й надали фізіономіям соліднішого виразу. Вони навіть відсунулися від своїх дам, що в такій ситуації могли лише скомпрометувати їх, — це були співачки якоїсь мандрівної італійської капели.

Чемно й стримано відповіли вони на Нен-Сагорове привітання.

— О сер! — сказав сер Овен Прайс, аби щось сказати. — Ви вже одужали?

— Ви маєте добрий вигляд, сер, — сказав сер Освальд Кеммері.

— Та ви поправилися, сер, — сказав і сер Олівер Вебенс.

Між іншим це була таки правда. Нен-Сагор виглядав зовсім добре. Зростання відстані від острова пішло Нен-Сагорові на користь. Він просто-таки помолодшав, його високий стрункий стан випростався, плечі вже не були похилі, голова підвелася, зникла понурість, зморшки розгладилися, і на обличчі зацвів навіть здоровий рум’янець.

Одне слово, ніхто б і не. сказав, що старому лікареві вісімдесят четвертий рік! Синьйора Джульєтта, — перша співачка мандрівного італійського хору, постійна (на пароплаві) дама сера Овена Прайса, терапевта, яка колись на світанку, нишком повертаючись з Прайсової каюти, випадково бачила, як лікар Нен-Сагор у затінку палубних перекрить робив свою вранішню гімнастику в самих трусах, — голову б дала комусь зрубати, що це ще зовсім молодий і цікавий джентльмен. Вона не дала б йому тоді більше тридцяти, а тепер — у фраку — більше сорока років.