Пейзаж був похмурий, дикий і холодний. Спека не зогрівала його. Подорожні, нові в цих краях, сумно уявляли собі мету своєї подорожі: це мала бути маловтішна країна — гола під сонцем і вітром долина, задушливий аул, спечене сонцем дике міжгір’я.

Вони не наважувалися вголос висловлювати свої міркування й готувалися до найгіршого. Нен-Сагор і місіс Ліліан мовчали. Нен-Сагор із задоволенням поглядав навкруги, його око раділо із знайомих краєвидів, з рідних пейзажів.

На десятому кілометрі, відзначеному невеличкою придорожньою казармою, з якої назустріч весело вибігло двоє дітей і двоє псів, машина, не спиняючись, повернула праворуч і зразу пішла прикрим узвозом угору. Діти махали навздогін якимсь дрантям. Пси не гавкали й привітно крутили хвостами.

— Це наш дорожній пост, — пояснив знову Яма. — Через кожні десять кілометрів стоять наші дорожні пости. В них про всяк випадок є запаси газоліну[46]й найперше приладдя для ремонту. В кожній казармі живе один сторож і двоє робітників, що повинні доглядати за справністю шляху.

Пейзаж тим часом змінився. Він став ще похмуріший і дикіший. Дорога йшла вгору вузькою ущелиною серед голих скель. По обидва боки здіймалися стрімкі кряжі з суцільного граніту, з їх верховин коли-не-коли з голосним клекотом злітала чорна тінь гірського орла. Сонце майже не сягало сюди, і в тіснині стояла важка задуха, якої не міг перемогти й швидкий рух. Ніде й близько не було слідів води.

— Не хотів би я тут жити, — щиро признався Коломієць. — Ці сухі скелі навівають на мене смуток і відчай.

Місіс Ліліан усміхнулася:

— О сер, що скажете ви, коли приїдете до Нурі!

— Можу собі уявити, — пробурмотів Коломієць. — На щастя, я їду туди ненадовго.

На двадцятому кілометрі, перед другою придорожньою казармою, ущелина раптом поширилася, вибігла на гірське плато, несподівано густо поросле високою травою. В різних його кінцях невеличкими табунцями паслися якісь тварини.

— Невже корови? — здивувався Думбадзе.

— О, що ви, це дикі сарни.

І справді, тільки гуркіт мотора, відбитий гірськими схилами, упав на рівнину плато, табунці сарн полохливо схопилися й моментально зникли. Можна було бачити, як деякі з них дивовижно гасали з одної гострої и неприступної скелі на іншу. Вони переплигували широкі провалля, сковзали по простовисних схилах і чіплялися до ледве помітних вибоїн.

Друга казарма стояла на краю цієї гірської луки, серед трав і навіть під самотнім деревцем. І знову кілька дітей і собак вискочили з неї назустріч. І цю казарму машина проминула не спиняючись.

Зразу за казармою починався узвіз. Часті й прикрі повороти заколисували гірше, ніж хвилі океану. Сер Овен Прайс дістав валер’янові капсули, сер Олівер Вебенс — лимон. Думбадзе, звичний до подібних піруетів на шляхах рідного Кавказу, весело посміхався, — місцевість взагалі імпонувала йому. Зате Коломієць заздро позирав на лимон сера Олівера.