10
Через п’ятнадцять хвилин Джонні сидів у шерифовому кабінеті, роздягтись до трусів і тулячись до електричного коминка. Вигляд він і досі мав змерзлий і жалюгідний, але його вже не трусило.
— Так-таки не хочете кави?
Джонні похитав головою.
— Не терплю її смаку.
— Джонні… — Беннермен сів. — Ви справді про щось дізналися?
— Я знаю, хто їх убив. Зрештою ви б усе одно на нього вийшли. Просто він надто близько. Ви навіть бачили його в тому дощовику. В лискучому глухому дощовику. Він уранці пропускає дітей через дорогу. Піднімає стоп-знак і дає дітям перейти.
Беннермен витріщився на нього, мов громом уражений.
— Ви говорите про Френка? Про Френка Додда? Та ви збожеволіли!
— Їх убив Френк Додд, — сказав Джонні. — Їх усіх убив Френк Додд.
У шерифа був такий вираз обличчя, ніби він не знав, чи взяти Джонні на сміх, чи добре врізати йому.
— Це найбезглуздіша дурниця, яку я тільки чув, — мовив він нарешті. — Френк Додд — добрий служака і славний хлопець. У листопаді наступного року він має балотуватися на місце начальника муніципальної поліції, і я залюбки підтримаю його кандидатуру. — На стомленому шерифовому обличчі з’явилась іронічна й зневажлива посмішка. — Френкові двадцять п’ять років. То, виходить, він почав чинити цю бісову мерзоту в дев’ятнадцять? Він живе дуже тихим життям, разом з матір’ю, вона літня й недужа жінка — підвищений тиск, негаразд із щитовидкою, розвивається діабет. Ні, Джонні, це ви попали пальцем у небо. Френк Додд не може бути вбивцею. Головою за це ручуся.
— На два чи три роки вбивства припинились, — сказав Джонні, — Де був тоді Френк Додд? Був він у місті?
Беннермен подивився на нього, але вже без іронії. Тепер його погляд був жорсткий. Жорсткий і гнівний.
— Я більш не бажаю про це чути. Ви мені правду казали, ви просто дурисвіт, та й годі. Ну що ж, газетну рекламу ви вже, вважайте, собі забезпечили, але це не означає, що я маю сидіти тут і слухати, як ви паплюжите мого службовця, гідну людину, яку я…
— Яку ви вважаєте мало не своїм сином, — спокійно докінчив Джонні.
Беннермен міцно стулив губи, від його розшарілого з морозу обличчя відлила кров. Він мав вигляд людини, яку вдарили нижче пояса. Потім опанував себе, і обличчя його наче закам’яніло.
— Забирайтеся звідси, — промовив він, — і нехай хтось із ваших дружків репортерів одвезе вас додому. Дорогою можете провести прес-конференцію. Але богом присягаюся,
— Атож, мої дружки репортери! — раптом закричав на нього Джонні. — Де ж пак! Хіба ви не бачили, як я охоче відповідав на їхні запитання? Не бачили, як позував перед їхніми камерами, щоб краще вийти на знімках? Як диктував по літерах своє ім’я, щоб його правильно надрукували?