— Зажди, хай оговтається, — порадив Білл.

Вони дали Джонні оговтатись, і в голові у нього справді проясніло.

— Усе гаразд, — пробурмотів він. — Пустіть, я встану.

Тіммі Бенедікс і досі дурнувато посміхався, бісів поганець. І Джонні вирішив, що втре Тіммі носа. На кінець тижня виписуватиме круг нього хіба ж такі кола… І вперед, і назад.

— Іди-но посидь трохи біля вогню, — сказав Чак. — Це ж чистий жах, як він тебе двигонув.

Джонні дав одвести себе до вогнища. У ніздрі вдарив ядучий дух паленої гуми, і його аж трохи занудило. І Боліла голова. Над лівим оком він відчував оту незвичну блямбу. Здавалось, вона випиналася на цілу милю.

— Ти пам’ятаєш, хто ти і все таке інше? — запитав Білл.

— Ну звісно. Звісно, що пам’ятаю. Зі мною все гаразд.

— А хто твої тато й мама?

— Герб і Віра. Герберт і Віра Сміти.

Білл і Чак перезирнулися й здвигнули плечима.

— Мабуть, таки гаразд, — мовив Чак, а тоді знов, уже втретє, проказав: — Але ж це чистий жах, як той його двигонув, правда? Жах!

— Дітлашня, — озвався Білл, з любов’ю подивившись на своїх восьмирічних близнючок, що каталися, взявшись за руки, а тоді знову звернув погляд на Джонні. — З дорослого, певне, й дух вибило б.

— Ну, не з кожного, — заперечив Чак, і обидва засміялись.

Пляшка знов пішла по колу.

Через десять хвилин Джонні, як і раніш, катався на льоду, голова вже не так боліла, і тільки синя ґуля нависала над оком, мов чудернацька відзнака. А коли подався додому обідати, то й зовсім забув, що впав на лід і знепритомнів, — його виповнювала радісна свідомість того, що він навчився ковзати задом наперед.

— Боже мій! — вигукнула Віра Сміт, побачивши його. — Як це тобі надало?

— Упав, — відказав Джонні й узявся сьорбати томатний суп із консервів.

— З тобою все гаразд, Джоне? — запитала мати, обережно доторкаючись до його ґулі.

— Та певне, мамо.