— Перепрошую, — пробурмотів він.

Мати Патті стояла навколішки біля дочки, підвівши їй голову й легенько поплескуючи по щоках. Дівчина заворушилась і застогнала.

— Джонні… — прошепотів Чак і, не чекаючи відповіді, подався до Патті.

На лужку за будинком Четсвортів запала глибока тиша. Всі дивилися на нього, на Джонні. Знову з ним таке сталося, і знову всі витріщаються на нього. Так само, як оті медсестри в лікарні. І як репортери. Справжнісінькі тобі сороки на телефонних дротах. Стоять, забувши про свої склянки й тарілки з картопляним салатом у руках, і лупають очима так, ніби він розстебнув перед ними штани.

Йому захотілось утекти, десь сховатися. До горла підступала нудота.

— Джонні, — мовив Роджер і обняв його рукою, — ходімо звідси. Не треба вам тут стояти…

Десь далеко загуркотів грім.

— Що таке «Кеті»? — різко спитав Джонні, намагаючись вивільнити плечі з-під Роджерової руки. — Це не чиєсь житло, бо там є таблички з написом «Вихід». — Що це таке? Де воно?

— Та заберіть же його звідси! — мало не заверещала мати Патті. — Він знов доведе її до млості!

— Ходімо, Джонні.

— Та я ж…

— Ходімо.

Джонні дав повести себе до котеджу. Звуки їхньої ходи по всипаній жорствою доріжці здавалися дуже гучними. Більш ніщо не порушувало тиші. Тільки коли вони дійшли до басейну, позаду стало чути збуджене перешіптування.

— Де воно, те «Кеті»? — знову спитав Джонні.

— Як же ви не знаєте? — озвався Роджер. — Усе інше вам начебто відомо. Ви так налякали бідолашну Патті, що вона аж зомліла.

— Я не бачу де. Воно в мертвій зоні. Що це таке?

— Спершу зайдемо в дім.

— Я не хворий!

— Ні, але надто збуджені, — сказав Роджер.