— Ні.
— Мій шуряк каже, нема нічого гіршого за камінці в жовчному міхурі. Ну, ще хіба камінці в нирках. А я йому на це знаєте що? Що він г…к. Енді, кажу, ти добрий чоловік, і я до тебе із щирою душею, але ти г…к. А рак у тебе був, Енді? Тобто питаю, розумієте, чи був у нього коли-небудь рак. Це я до того, що, як відомо всім, гіршої болячки, ніж рак, не буває. — Джордж пильно подивився в дзеркало заднього огляду. — Слухайте, друже, я серйозно… з вами нічого такого?… Бо як по правді, то вас наче з домовини вийняли.
— Все гаразд, — відказав пасажир. — Просто… згадав, як одного разу їхав у таксі. Кілька років тому.
— А-а, зрозуміло, — глибокодумно мовив Джордж, так наче знав, про що йдеться. Атож, шизуватих у Нью-Йорку достобіса, нічого не скажеш. І по короткому роздумі на цю тему він повів далі про свого шуряка.
6
6
— Мамо, той дядечко хворий?
— Цс-с.
— Гаразд, але він хворий?
— Денні, замовч.
Жінка вибачливо усміхнулася до пасажира, що сидів у міжміському автобусі через прохід від них: мовляв, дитина, що з неї візьмеш, — але той, як видно, не почув хлопчикових слів. Бідолаха й справді мав недужий вигляд. Денні було всього чотири роки, одначе щодо цього він не помилився. Чоловік байдуже дивився у вікно, на снігову порошу, що супроводила їх, відколи переїхали кордон штату Коннектикут. Він був страшенно блідий і страшенно худющий, а шию його від коміру пальта й мало не до підборіддя перетинав моторошний, як у Франкенштейна, шрам. Здавалося, не так давно хтось пробував скрутити йому в’язи й лише трохи недокрутив.
Автобус прямував до Портсмута, штат Нью-Гемпшир, і мав прибути туди о дев’ятій тридцять вечора, якщо не дуже завадить снігопад. Джулі Браун із сином їхала в гості до свекрухи, старої гепи, що знов почне розбещувати Денні, хоч хлопчисько й так уже розбещений до краю.
— Я хочу піти подивитися на нього.
— Не можна, Денні.
— Я хочу подивитися, який він хворий.
— Не можна!
— Мамо, а що, як він
— Денні, замовч!
— Містере! — гукнув Денні. — Ви мрете, правда?