Будинок був старий, усього на тридцять одну квартиру, тож на дверях комірчин у підвалі були їхні номери. Він іще не знав нікого з мешканців, а тому навіть не уявляв, кому належить секція під номером двадцять шість.

Замка нема, але двері закриті. Він присів, шукаючи замкову шпарину, ба навіть видобув із кишені запальничку. Шпарин усе-таки не було, але над підлогою виднівся доволі широкий паз. Він просунув у нього трубу та спробував відчинити двері, однак нічого не вийшло.

Сумний двірник висмикнув трубу і помітив, що вона вимазана чимось густим і чорним Він понюхав забруднений кінець — запаху не було. Але якщо помацати, то відчуєш холодне й м’яке. Двірник опустив трубу, — він мав намір витерти бруд об долівку, але чорна гидь спіраллю метнулася до його руки. Відчувши долонею той живий холод, він мимохіть пожбурив трубу.

— Що за?..

— Що за?…

— Що за?…

— Що за?… — кепкувало багатоголосе відлуння.

Рвучко відчинилися двері та, збивши його з ніг, відкинули до протилежної стіни. Велетенська чорна хвиля стала дибки, зависла над порогом, немов безмірна, витягнута до стелі крапля.

— Ці-ка-а-а-во, хто це тут у нас? — мовила вона сотнею роззявлених пащ.

Чорне місиво клубочилося й перетікало само в себе, випускаючи до чоловіка, що лежав під стіною, кілька молодих пагонів.

— Людинка, — озвалися пащі й покликали: — Людинко-о-о!

Обплутавши мертве тіло паростками-мацаками, імлиста чорнота звела його на ноги.

— Агов! — гукнула тисяча ротів. — Досить клеїти дурня!

Він мовчав. Світний колодязь замкнувся за його душею, тож він уже не міг повернутися назад.

— Ти чуєш мене?

Чорнота зм’якла, втягла мацаки, й двірник упав.

— Не чуєш.

І чорнота хряпнула дверима.

Увібравши в себе все до останньої крихти, чорнота зачинила двері під номером двадцять шість і почала розповзатися по стінам та стелі комірчини й обліплювати їх витким безконечним малюнком — замкнутого на собі рухливого гобелена.