— Тоді так, — чоловік задумався. — Коротше, ідіть до воріт і підженіть зараз машини, а ми з Чехом тоді заберемо Ольгу Дмитрівну з дітьми. Цього козла комітетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли і не запалились, то у нас ще з півгодини в запасі є.

Він розвернувся і пішов до красивого будинку з автоматом наперевіс, а через хвилю до нього приєднався той хлопчина, що вбив Віктора Олеговича, співробітника СБУ і начальника охорони цього об’єкта.

— Шамане! — окликнув хлопчина свого товариша. — Там готово все.

— Всіх вовкодавів прибрали?

— Та типу так…

— Коротше, зараз виїжджаємо.

Вони зайшли в будинок. У вітальні коло вікна стояла жінка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр і чорну спідницю до колін. З її ліктя звисало чорне шкіряне пальто, руки були складені на грудях. На дивані смирно сиділи двоє дітей — хлопчик років чотирьох і трохи старша дівчинка. Вони були вбрані тепліше за матір — в куртках і шапках, закутані в шарфи.

— Віктор Олегович? — спитала жінка, повернувшись від вікна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. — Хто тут? — раптом вимовила стурбовано.

— Це я, Олю, — приязно і навіть лагідно вивів чоловік, підходячи до неї.

— Шамане? — вона широко всміхнулась. — Як…? Що ти тут робиш? — здавалось, вона була дуже рада чути його голос.

Він підійшов до неї впритул і обережно взяв за руку. Вона у відповідь піднесла іншу свою руку йому до обличчя і легенько до нього торкнулась.

— Дай я хоч тебе… А… — вона опустила руку. — Щось сталось? Чому ти приїхав так раптово? Ти чогось не хочеш мені казати?

— Ні-ні! — він поклав руку їй на плече. — Заспокойся. Мене прислав Артур, він просив вас забрати. Сьогодні.

— Сьогодні? Зараз?

— Так. Ви вже зібрались?

— Так.

— То виходимо, — він допоміг їй вдягнути пальто. — Тримайся за мене. Візьми під руку. Отак. Так, малеча… — він звернувся до дітей. — Ну, що, курносики? Ану ідіть слухняно з оцим дядьком! Чеху, візьми дітей.

Вони вийшли з дому, коли почало світати і туман вже потроху розсіювався. Шаман вів Ольгу, а Чех ніс малого на руках, дівчинку ж вів, тримаючи за руку.

Вони сіли в два позашляховики, котрі інші хлопці перед тим підігнали під самі вікна дому. Ольга не могла повною мірою оцінити переміну в своїй звичній охороні — може, лише відчувала, хтозна… А діти здивовано позирали на цих чоловіків. На відміну від звичних співробітників їхньої служби безпеки, ці були як попало вдягнені — в основному в якісь брезентові та спортивні куртки, джинсові або ж спортивні штани… Одіж стара і поношена, і в декотрих за спинами теліпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.