Чорт забирай, що я тут роблю?.. Раніше мені здавалося, наче люди покінчують життя самогубством через помилки. Не через усвідомлення помилок, а коли через помилки з тихим хрускотом ламається невидима підпірка, на яку зазвичай спираються перед тим, як поглянути в очі найріднішим. Тоді, коли помилок накопичується так багато, що ти стаєш безнадійно поламаним усередині. Я не безгрішний, однак упевнений: мої рішення — всі, які стосувалися Теодора, — не були хибними. І тепер мені лячно не тому, що намірився обірвати життя. Страшно йти з життя, не знайшовши відповідей. Чому? Як? За що? Мене бентежить усвідомлення, що я змушений розплачуватись за незалежне від мене — за вчинки та помилки людей, які не мали жодного стосунку до мене чи до мого сина.

Повірте, я довго тримався. Попри все що відбувалося з Теодором, не опускав рук. Іноді засинав — неначе із пригрітою на грудях змією — із думкою про те, як добре було б не прокинутися, але ніколи серйозно не замислювався про самогубство. Навіть коли довкола все ставало безжалісно чорним, від чого здавалося, ніби тебе топлять у нафті, коли світ тріщав і на очах розколювався на уламки, я не впадав в отупіння, властиве людям у безвиході. Якби позавчора хтось натякнув, що за два дні я стоятиму на вузькому карнизі дванадцятого поверху готелю Wyndham, відраховуючи останні удари серця до стрибка, я б… Навіть не уявляю, як учинив би. Розсміявся? Покрутив би пальцем біля скроні? Два дні тому я все ще пам’ятав, як це — насолоджуватися життям…

Мабуть, треба просунутися ще трохи вліво. Неприємно припускати, що власник універсала, який застиг поміж моїх ніг, проклинатиме мене за лічені хвилини після смерті. А може, й не проклинатиме. Можливо, власник машини виявиться багатієм, якому начхати на автомобіль, і згодом він, пишаючись, показуватиме друзям фотографії на iPhone: «Пригадуєте українця, який у вересні 2015-го шугонув із вікна готелю в Балтиморі[1]? То він гепнувся на мою тачку! Ось дивіться: розніс увесь дах на друзки, придурок».

Дванадцять поверхів…

Ні, я не зміню свого рішення. Стрибну. Якби вагався, то ще ввечері поїхав би до будинку на березі Ліберті замість лишатися на ніч у готелі в центрі Балтимора. Утім, я зволікаю, бо є запитання — напевно, найважливіше з усіх, — яке труїть ізсередини та не дає довести до кінця те, для чого я сюди видерся. Коли все почалося?

Це важливо.

Я згадую батька, думаю, чи встигну відчути біль, хоча навряд чи біль від зіткнення дошкулить дужче за страх, що пропікав вогнем протягом ночі, переймаюся, щоб ненароком не зачепити автомобіль на тротуарі перед готелем, і водночас усвідомлюю, що все це не те — це не має значення. Найбільша проблема полягає в тому, що я так і не зрозумів, коли все почалося. Півно`чі я пролежав у обставленому класичними меблями номері, міркуючи, як усе склалося б, якби три місяці тому я відхилив пропозицію Лізи Джин Торнтон і відмовився вирушити до Америки. Або якби змирився з діагнозом Паламара та почав давати сину «Фінлепсин ретард». Чи це щось змінило б? Не знаю. І це дратує. Звісно, тепер уже пізно, час не повернути назад, але я без вагань продав би душу дияволові, щоби дізнатися, коли — і з чого — все почалося. Адже тоді я зміг би втямити, де вчинив не так. Чи уявив — просто помріяв би, — що зробив би, щоб урятувати сім’ю й уникнути багна, в яке мене затягнуло впродовж останніх п’яти років.