Було після десятої, коли старшини куреня розійшлися по своїх шатрах на супочинок. Поручник Улашин не хотів ще кластися спати. Низьке полеве шатро непривітно дивилося на нього своїм чорним відслоненим отвором, поза яким ждало його вузьке, тверде, схоже на мари, похідне ліжко. Нічна година тихо спливала на землю і якась солодка туга лоскотала серце після кількох чарок випитого вина. Гарно було йому стояти так мовчки, непорушно, серед приземних тіней рівнини, знявши з носа цвікер у чорній оправі і дивитися в срібно-біле обличчя місяця, що так смішно колесував, двоївся перед його короткозорими очима.

Довкола у білому світлі, немов у молоці, сумирно лежав німецький табор.

– Kamerad schlafen gehen! Schlafen… schlafen…

Показалося йому, що звук тих німецьких слів паде у лагоду цієї волинської ночі мов розжарені вуглики на тихе плесо води. Чш… чш… чш… І що власне робить він тут серед тих чужих йому, сіро-зелених істот, цих з'їдачів мармоляди, що кишать у сутінках по землі, позакутувані у свої плащі? Став неспокійний. Кров бриніла в його живчиках, а нерви тихо лепетіли. Від останнього присипання гранатою, не все було в порядку з його нервами. Пішов поміж ряди сплячих вояків і аж за табором на дорозі в село запанував трохи над собою.

Ніхто не знав, що поручникові Улашинові заманулося в цю місячну ніч перейтися в напрямі безлюдного села. Він пішов, зовсім не думаючи про те, що наражується на яку-небудь небезпеку. Кортіло його ввійти в те село, заглянути до пустих хат, до пустих комор, відчути колишній ритм його завмерлого серця, збагнути таємну книгу життя, записану невидними словами на дверях кожної хатини. Чого то не доказує часом вино і місячна ніч?

Звернув на доріжку, що з широкого шляху провадила в село. По правому боці перед селом стояла немов передня чата самітна хатина. Ворота були зачинені, навіть суканою мотузкою зав'язані. Двоє хатніх вікон і мала шибка в стайні відбивали в собі світло місяця і кидали зі своєї чорної глибини той несамовитий, мутний блиск, яким проймають всі вікна пустих хат у місячну ніч.

Поручник оперся ліктями на воротах. Збуджена його уявою станула на порозі хатини присадкувата тінь колишнього господаря, а у вікні майнуло дівоче обличчя.

Беззв'язні думки снувалися з голови поручника немов липке павутиння, що чіпається до кожного стрічного предмету. Солдатський дірявий чайник на гноївні… поламаний костур, припертий під хатою… оббитий, немов вишліфуваний, праник серед подвір'я…

Пішов далі в напрямку села, посміхаючись до місяця, до піль, до темної плями села, що маячіло недалеко. Думав про любов і неприємний спомин стягнув на хвилину його брови. Це було в горах, на літнищі, перед війною. Молодиця гуцулка вибігала до нього вечором у сад, а в неділю стрічалися звичайно в лісі, серед гір, куди вона виходила буцімто по афини*. Одної такої неділі підстеріг їх у лісі гуцул, її чоловік. Улашин побачив його, як він твердими кроками брів по глибокому мосі в його бік, підійшов і без слова вдарив Улашина кулаком в обличчя. Поручник не міг тепер уявити собі, як це сталося, що тоді, після удару в лице, він з роблено-погірдливим усміхом на устах, так само без слова чим швидше відійшов. А коли так незвичними рухами зсувався чим хутше зі скал, поринаючи щохвилини в повені мохів, почув за собою сміх. Це сміялися тамті – обоє. На другий день складав саме свої речі, щоби забратися з того села, як до його кімнати ввійшла гуцулка. На устах і очах мала зальотний, а разом якийсь материнський усміх.