Яблуні стукали в шибки…

Вертався із цвинтаря. Поламаний, прибитий, без однієї думки. Хитаючись, мов тінь пияка, проходив провулками міста.

Здавалося, що був на похороні когось далекого, чужого. Прощав того чужого без співчуття, зовсім бездумно… Ледве волік за собою важенні ноги. Поспішав чомусь, щоб не спізнитись додому, бо там чекає Мрі.

Раптом мигнуло йому лискавкою, що Мрі вже не жде, що її вже нема. Пригадалися молитви над гробом за рабу Божу Марію – але не дуже над цим застановлявся. Було так страшно пусто… Зайшовши у свою дільницю, щохвилини зупинявся, дивився на кам'яниці, щоб розізнатись, куди далі йти – будинки видавалися йому чужими і непривітними.

Перед сходами до свого будинку зупинився. Пригадалося йому, що цими сходами ступав сьогодні враз із багатьма людьми. Щось ще тиснулось у спомині, але він не розбирав… Майже вибіг нагору. Постукав у двері. Ніхто не відчиняв. Пошукав у пальті ключа.

У сінях стояв якийсь млісний задух. Заточився. Пригадав собі, що так пахне кадило та воскові свічки… Всім тілом пхнув двері найближчої кімнати і опинився у свому кабінеті. Звалився в крісло, не скидаючи ані пальта, ані капелюха. Хвилини були довгі, безконечні. Було тихо. Та враз із цього спокою виросло щось дике, страшно дражливе…

Ні, цього було забагато! Рішуче забагато… Десь там у стіні, в мурі виразнісінько цокав годинник. Так… о!.. знову… знову… Можна було докладно почути хід його зубчастих колісцят. Навіть шелест довгого, мосяжного маятника…

Марко швидко кинувся до стіни. О, тут… під цим килимом, що нітрохи не приглушував цього пекельного ходу, був він… цей годинник… Гупнув з усієї сили п'ястуком:

– Мовчи, мовчи!

Та годинник у стіні, глибоко в цегляному мурі, спокійнісінько, як і раніше, вицокував своє незмінне, холоднометалеве «тик-тик, тик-тик!!!»

Бив у стіну долонями. Люто… дико. Глухо дудоніли удари. Та шелест зі стіни чути було далі… Почав товкти головою. Хотів заглушити його хід…

Та одноманітне «тик-тик, тик-тик» розповзалось довкола, з усіх сторін доносився цей пекельний звук.

Вискочив на середину кімнати. Затуляв вуха п'ястуками до болю. Не помагало. Крізь закриті вуха залізали ці удари до мізку і міліонами розжарених шпильок кололи.

– Рятунку! – крикнув дико.

Очі заблукали швидко по кімнаті і зупинились на овальному портреті, що висів на килимі проти дверей. Глядів довго, здивовано, начеб не пізнавав. На обличчі пробігали нервові судороги, що викривлювали його в дивні, страхітливі маски. Вдивлявся в портрет і шукав на ньому чогось довго, поспішно. Несподівано оглянувся.