Я мовчки віддав листа, але не мав відваги говорити про духовий і фізичний мезаліянс двох незрозумілих собі світів. Тому знову вернув до шахів. Але Рамакаршня сам пробурмотів, неначе від нехотя, а може, тільки голосно подумав:
– Вона – вдова.
Я скривився, на згадку прийшло, що в Індії часто вдовами стають юнки. Щось несамовите почало ссати моє серце. Може, тому, що так сильно переживаю навіть викликані силою уяви образи? Може, прочуття? А може, думки Рамакаршні передалися моїй свідомості, стали моїми думками?
– Дивися, як вона безсоромно танцює з тим Евгенюком! Як вуличниця, як продажня дівка, що віддається на очах усіх.
– Успокійся, бо граєш нервово і дістанеш мата. Шах!
– Вона – вдова, во-на – вдо-ва, – шепотів Рамакаршня, й недбалою рукою перевернув фігурки.
Гра скінчилася, та я не хотів лишати самого індуса в нервовій розтерзаності. Казав, що се лист байдужнього знайомого; що Гедвіґа не відповідає за написані до неї листи, тільки за свої власні; що у нас у відношенні до жінок не завжди спалахує кохання, нераз тільки подив і туга, як залишок давньої лицарськости. Але Рамакаршня мовчав, а мої думки спливали по ньому, як олива на воді. Тому перекинув я свій зір на салю. Дівчата розносили між присутніх тіста, чай, каву, папіроси.
– Пачку папіросів?
– Хоч би дві. Треба в димі сховатися перед европейським безглуздям.
– Щасливої дороги в подорожі до батьківщини, – промовив я. – Але чи не вважаєш, що для забиття часу не завадить розмова? Як у поїзді. Розкажи щось про батьківщину.
Рамакаршня ледве чутним, безбарвним голосом почав оповідати:
– Наша релігія – звеличування долі; долі, як непереможної влади над буттям, над яким перелітає, нищить усе до дна та залишає за собою згарища і смерть, її не можна поконати, піддатися їй треба, падаючи під її колісниці в покорі, в самозапереченні. Такий є закон і ним спутані навіть зорі, що сходять, зрівнюються і в безмірності пропадають…