Два тижні тому він поїхав у службове відрядження на Кавказ, де справи його, очевидно, затримають на довший час, а вона залишилася сама з дімком, квітником, верандою, Дніпром та кількома улюбленими книгами. Оце вчора одержала листа від батьків свого чоловіка, які запрошують її до себе в Прохорівку трохи погостити і розважитись, бо, певно, вона – так пишуть вони – вже стужилась на самоті. Отож Ганна їм написала, що виїде в п'ятницю пароплавом, яким личне товариство вирушає до Канева на відвідини Шевченкової могили, а звідти ж рукою подати до Прохорівки: тільки переїхати на той берег. Отож вона за одним заходом полагодить дві справи.

Великі нетлі, що кружляли навколо лямпи, раз у раз кидали тріпотливі тіні свої на папір. На листі досихало чорнило. Ганна поклала долоню під серце, бо знов неначе відчула там рух нового таємничого життя. «Якими дивними шляхами, – думала вона, – веде нас доля. Отой хлопець, що ось ворухнувся (а це неодмінно буде хлопець, а назве вона його Василем), задовго, заки йому народитися, почав регулювати її життя і диктувати свою волю, вимагаючи для себе кислих цитрин і гострих страв, яких вона раніше не любила. Він наказував їй, що инколи треба їсти. І чи не він, співаючи у крові батьковій, примусив його обрати за матір ту дівчину, яка йому, ще не явленому в подобі людській, була до вподоби, йому, що був тільки думкою Господньою, яка зародилася одного чудового літнього дня, звівши докупи двох людей, що в цілому світі тільки їхнє сполучення могло спричинитися до появи на світ отакої, а не иньшої індивідуальности у дивній її неповторності».

Ці міркування налили її серце ніжністю до ще ненародженого немовляти.

Нерухомо дивилася вона в полум'я лямпи, навколо якої натовп нетлів усе більшав, і думала, яка таємнича воля зваблює до себе оті нічні створіння; очевидно, проміння має якусь притягальну силу, якій їхні кволі тільця не спроможні противитися, як не може противитися голка маґнетові.

Якийсь великий, знизу майже білий метелик давно вже кружляв, зачаклований, навколо світла. Погляд її довго і пильно стежив за ним, аж ось метелик раптом злетів аж понад лямпу, туди, де проміння найжаркіше б'є вгору, з підсмаленими крильцями впав у скляний циліндер і миттю розсипався попелом

Ганні враз сумно стало, вона готова була бачити в цьому символ долі людської. Цей образ метелика якось сплівся з думкою про немовля, яке вона носить в собі, і пригадалося з шкільних лекцій з історії, як Молохові приносилось у жертву дітей, яких замикалося в його розпечене мідяне нутро. Дріж жаху й огиди пробігла їй по тілу. Вона потяглася до «Книги пісень» Гайне, що лежала на столі, розгорнула навмання, і погляд її впав на рядки: